І як на таке звинувачення зреагує безсмертна українська душа, га?

Загадка: хто наполягав на штрафному?

Коли вже всі хто де і на кому захропли, до мене підійшов Едик з пляшкою коньяку в руці і сказав:

Ходи до вогню. Вип’ємо. Бо ти вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. То нічого, що я повторююсь.

Ні, навіть приємно.

Ми обмивали кісточки життю зі всіма його вибриками та закономірностями, чи життємірностями, може. Ще я дізнався, що Едик круглий сирота з якогось дитячого будинку в Харкові й колись завзятий любитель випити. А ще Едик сказав, що СИЛА – У ТВЕРЕЗОСТІ, будь-де, будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин... Навіть п’яних.

А коли останній ковток коньяку залишив володіння пляшки, Едик мене просто шокував:

Ти думаєш, я завжди був Едуардом Грішером? Ні, я ним став. Я був Петром Дмитруком. Просто я поміняв паспорт і народився заново. Я мусив щось міняти, поки ще не було пізно. Ти зрозумієш і будеш мовчати – я знаю.

І ми пішли спати. Я – не спав.

Я ненавидів Едика й щиро тішився, що він викарабкався. На цей раз щиро без лапок...

22

Півні не завжди бувають першими...

Едик сидів в автомобілі та нещадно сигналив, сяючи від задоволення.

Ми порозплющували очі, однак не можна сказати, що ми зустріли ранок – коли нинішнє сонце вже на повні груди дихало над нашою поляною, ми кволенько, правда, але ще співали. Саме сонце змусило нас задуматися, що сидимо добре і довго. І ми вирішили подрімати. Тепер пожинали плоди дрімоти.

Друге пришестя світила за одну годину не таке радісне, як перше, - тримаючи в обіймах свою голову, прохрипів поет.

У нашому світі за всяку херню треба платити, а за дуже добре треба платити дуже багато. Ясно, поетику? Тому не скигли, – Нечитайло, видно, ранками не церемонився ні з ким.

А я що, нарікаю? – виправдовувався Сашко. – Я просто...

Просто ліпше пошукай пива, - порадив редактор.

Я вже шукав... – відповів молодий та перспективний.

І що? – з надією в очах глянув на творчу надію вітчизняної поезії Левко.

І випив, - злякано випалив поет і сховався від лиха подалі в кущах.

Нечитайлові висловити вголос усе, що він думав про молодого та нахабного не дав Едик, який вийняв з багажника свого безрозмірного розкладного джипу цілий ящик шампанського.

О! Як людина, то зі всіх боків, - зробив схвальний висновок редактор.

Дівчата, які, чесно та м’яко кажучи, сьогодні виглядали страшненькими, на пропозицію поправити здоров’ячко, злякано замахали руками. Едик теж відмовився від спасенного трунку, бо, як я і передбачав, спасінню не підлягав. І я, на диво, почував себе не зле, але випив.

Після сніданку шампанським пора було вже й честь знати: Едик погнав на якусь зустріч, на яку його ніхто не кликав, дівчата-студентки вирішили добре виспатись усупереч обов’язку відсидіти пари, до Сашка прийшла муза, і він поїхав додому її зустрічати, ми з редактором до загину захотіли їсти і подалися в кафе, тільки секретарочка Віта пішла на роботу, бо Нечитайло її не відпустив...

Хай знає, кому служить... Я їй потрібен надовго, а Едикові вона – на одну вилазку... – ображено мотивував своє рішення редактор.

Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.

Тільки не переймайся нічим, Сергію, - вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...

Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.

Нічого, - відповів.

... і почати нове життя?

Страх!

Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху:

Перед чим, давай з’ясуємо спершу? – продовжував великий психоаналітик Левко.

Перед усім, - я не міг вирахувати якоїсь конкретної боязні.

І тоді Левка Нечитайла прорвало:

Ти думаєш, я не боюся? Думаєш, мене не переслідує страх за такої хронічної нестабільності, як у нас? Думаєш, Левко собі випив і йому все десь? У мене теж сім’я і дрібні діти. І страх!.. Бо газету можуть у будь-яку хвилину закрити. Але я не сиджу, склавши руки, я йому, розпроклятющому страхові, кидаю виклик. Знаєш, як? – зло запитав Левко.