Як би не було важко дертися в темряві по крутому, кам'янистому схилу, він не міг дозволити собі зупинитися, розуміючи, що він уже близько. Крім того, раз вже він хотів зустрічі з Мерехтливими в Ночі, то це було можливо тільки вночі, тому він не збирався чекати ранку, щоб закінчити підйом, а потім ще весь день чекати, поки стемніє.

Досягнувши, нарешті, вершини, Річард озирнувся, щоб зорієнтуватися. За краєм крутого схилу місцевість опускалася, переходячи в рідку поросль дубового гаю. Легкий денний вітерець давно, ще на заході, затих і тепер стояло повне безвітря. Він відчув, як тиша своєю вагою лягла на нього. Звичайні нічні звуки, що видаються дрібними тваринами, комахами і звичайно безперестанку слідували за ним в низинах, тут, на вершині довгого підйому, чомусь зникли.

При світлі місяця Річард відразу помітив, що з деревами щось не в порядку. Було схоже, що всі вони загинули. Товсті, короткі стовбури були скручені і зігнуті. Кора почала відшаровуватися і висіла окремими клаптями. Вузлуваті, вигнуті гілки виглядали, немов пазуристі лапи, готові схопити всякого, хто спробує туди проникнути.

Увага Річарда була зосереджено на підйомі в гору, але тепер він різко насторожився, перетворившись у слух, щоб вловити в цій страшній тиші будь-який звук. Пробираючись серед дерев, він намагався виробляти як можна менше шуму. Однак, це було важко, так як земля була всіяна сухими обламаними гілками і листям. Неясно видимі вгорі гілки відкидали в місячному світлі зламані тіні, прохолодне повітря холодило спину, змусивши його поїжитися.

На черговому кроці, у нього під ногою щось, видавши кістяний хрускіт, зламалося. Ніколи раніше в лісі Річард не чув такого звуку. Він завмер на місці, вслухаючись і спостерігаючи. Усвідомивши сам звук, він намагався зрозуміти, чим він викликаний. Але як не намагався, так і не зрозумів. Не почувши і не розгледівши нічого більше, він обережно відступив, прибираючи ногу з того, що під нею переламалося.

Озирнувшись по сторонах, придивившись до кожної тіні, він присів навшпиньки, щоб зрозуміти, на що ж він наступив. Чим би це не було, воно було вкрито листям. Він обережно відсунув листя в сторону. На нього дивився наполовину похований в лісовому грунті, потемнілий від часу, зламаний людський череп. Тім'я проломилося під вагою його ноги. Залишившись цілими, очниці, здавалося, дивилися на нього.

Уважно придивившись до лісу, він виявив під листям ще кілька горбків. Він виявив і дещо ще: тут були черепи, не поховані під лісовим сміттямм. З того місця, де він сидів, йому вдалося помітити з півдесятка частково укритих листям черепів, що лежали поверх чогось, що видавалося округленням з горбистими обрисами. Під листям він виявив і решту кістяка, якому належав цей череп.

Він повільно випростався і продовжив шлях, ретельно придивляючись до землі, до товстих, зігнутих стовбурів і гілок, які опинялися по дорозі над головою. Він нікого і нічого не бачив і не чув.

Тепер, коли він знав, що шукати, йому майже всюди стали зустрічатися черепи. Дійшовши до тридцяти, він припинив рахувати їх. Скелети лежали роздільно, не утворюючи ніде куп, як було б, якби ці люди загинули всі разом або групами. За рідкісними винятками, це, мабуть, були одинаки, що залишилися лежати там, де їх наздогнала смерть. Він міг припустити, що тіла були притягнуті сюди, але напевно цього він знати не міг. Деяким винятком були черепи, що лежали впритул один до одного, але він вважав, що це могло бути випадковістю, людина могла випадково впасти поруч з тілом мерця.

Річард присів, щоб розглянути такі черепи, якраз два з них знаходилися на поверхні і кілька були поховані під шаром грунту. Річард припустив було, що вони загинули в битві, але, наскільки він зміг розгледіти при світлі місяця, вони померли в різний час. У той час, як деякі кістки були міцні, інші кістки були геть зруйновані. Деякі виявилися такими древніми, що розсипалися при його дотику. Це місце було схоже на кладовище, з тією різницею, що тіла тут не ховали, а залишали лежати на поверхні.

Ще він помітив, що ніякі хижаки, мабуть, не тривожили прах мерців. У бутність свою лісовим провідником Річарду доводилося натикатися на останки. Звірі завжди знаходили мертвечину, неважливо — людську, чи якусь іншу. Проте тут все виглядало так, ніби плоть цих тіл попросту згнила, залишивши кістки лежати в тому ж положенні, в якому людина впала на землю — набік або розкидавши руки, або лицем вниз. Ніхто з них не лежав у похоронній позі — з руками, схрещеними на грудях або прямо лежачих з боків. Вони виглядали так, немов просто впали додолу мертвими. Все це могло виявитися всього лише припущенням, за винятком того, що жоден з кістяків, по-видимому, не був зїдений хижаками.

Річард йшов по здавалось нескінченному дубовому гаю, і думав, чи є у ноьго взагалі кінець. Хмарною, безмісячною ніччю або з тим же успіхом навіть у похмурий день, тут легко можна було загубитися. Все кругом виглядало одноманітно. Дерева стояли рівномірно і не було ніякого покажчика, крім місяця і зірок, що дозволяли визначити вірний напрямок.

Річарду здавалося, що він уже півночі пробирається вперед через ліс мерців. Він був упевнений, що правильно слідував вказівкам, даним йому Сильфідою. Однак Сильфіда нічого не знала про те, що йому належало знайти; вона могла тільки переказати вказівки Бараха, а вони були зроблені три тисячі років тому. Можливо, що з часів Бараха, місцевість сильно змінилася. Кістки, однак, не виглядали настільки давніми. Звичайно, в дубовому гаю могли бути поховані і тисячолітні кістки, але до теперішнього часу вони всі, напевно, розсипалися на порох.