— Ти відправилася в столицю Галеї, щоб врятувати Джебр?

Шота коротко глянула на Річарда, в її похмурому погляді було щось приховане, і дуже глибоко.

— Так було потрібно.

— Навіщо? — Наполягав Зедд. — Я, зрозуміло, дуже радий, що Джебр врятувалася від цього жаху, але що саме ти маєш на увазі, кажучи «Так було потрібно «?

Оборка сукні Шоти підвелася, наче кішка, що вигинає спинку, вимагаючи ласки. Відьма поправила напівпрозору тканину.

— Події невблаганно рухаються до сумної розв'язки. Якщо їх перебіг не зміниться, ми будемо приречені на життя під ярмом загарбників. Завжди будемо підкорятися наказам людей, які, крім усього іншого, переконані, що магія — це зло, непотріб, який потрібно назавжди викорчувати з нашого світу. Вони вірять, що людина — грішне і зіпсоване створіння, йому положено залишатися посередністю і бути беззахисним перед обличчям всемогутньої природи. Володіючі магією, такі, як ми, повинні бути виловлені і знищені. Тільки за те, що ми не є безпорадними перед ними.

Шота обвела поглядом присутніх.

— Але це всього лише наше особисте нещастя, а не істинний бич, яким є Орден. Якщо перебіг подій не змінить свого напрямку, жахливі вірування, нав'язувані Орденом, поширяться на весь світ, подібно поховального савана. У ньому не стане безпечних місць, не залишиться укриттів. Одноманітність, як залізне ярмо, надінеться на шиї вижилих. Все добре і благородне буде принесено в жертву ілюзії загального благополуччя. Піднесені гасла і порожні принципи будуть розпалювати у ледачого наброду нестримну жагу незаслуженого, розкладаючи цивілізоване людство і перетворюючи його в організований натовп мародерів.

— І що залишиться, після того, як буде розграбовано і знищено все цінне? Своїм презирством до величного і зневагою до доброго, вони приймають все саме дріб'язкове і грубе. Своєю шаленою ненавистю до будь-якої людини, що в чомусь перевершує інших, ідеї Ордена приречуть всіх людей копошитися в багнюці, щоб вижити. Загальною вірою стане непохитний погляд на людство, як початково порочне. Ця віра, нав'язана нещадною жорстокістю і невимовними стражданнями, стане їх вищим прагненням на довгі століття. Їх спадщиною стане падіння людства в темну еру страждання і жалюгідного існування, з якого може не бути повернення. У цьому весь жах Ордена — не смерть, а життя під ярмом його ідей. — Слова Шоти немов накрили кімнату похмурою пеленою. — Зрештою, мертві не можуть відчувати або страждати. А живі — можуть.

Шота повернулася до Натана, що стояв в тіні.

— Що ти на це скажеш, пророк? Я права, чи в пророцтвах говориться інше?

Величний і похмурий, Натан тихо відповів:

— Якщо говорити про Імперський Орден, боюся, пророцтва не можуть запропонувати доказів зворотного. Ти дуже вдало і стисло описала кілька тисячоліть застережень.

— Настільки давні застереження не прості для розуміння, — перервала його Енн. — Рукопис може мати безліч смислів. Пророцтва — не для ненавчених. Тим, хто не вивчав передбачення, може здатися…

— Я щиро сподіваюся, що твоє поверхневе судження засноване лише на думці про мою зовнішність, аббатиса, а не на думці про мої здібності.

— Я всього лише… — почала Енн.

Шота відмахнулася від неї і повернулася до Річарда. Її погляд зупинився на ньому, немов у кімнаті більше нікого не було. Відьма заговорила, звертаючись тільки до нього.

— Наші життя можуть виявитися останніми, прожитими вільно. Це може стати кінцем всього кращого — боротьби за життєві цінності, можливості для кожного піднятися і домогтися чогось кращого. Назавжди. Якщо хід подій не зміниться, ми побачимо світанок найгіршого, що є в житті — епохи, в якій життя людини буде принижене до ідеалу Ордена — до стану неосвічених варварів.

— Ми все це знаємо, — сказав Річард, стиснувши кулаки, — Хіба тобі не відомо, яку важку боротьбу ми ведемо, щоб запобігти всьому цьому? Ти хоч уявляєш, що нам довелося перенести? За що я, по-твоєму, борюся?

— Не впевнена, Річард. Ти кажеш, що відданий боротьбі, але в той же час тобі не вдається змінити хід подій, ніяк не вдається зупинити навалу Імперського Ордена. Ти кажеш, що все розумієш, але загарбники продовжують наступати, поневолюючи з кожним днем все більше людей. Але я навіть не про це. Я говорю про майбутнє. А в майбутньому ти підводиш нас.

Річард ледве міг повірити в те, що чує. Він був не просто розсерджений, але вражений словами Шоти. Як ніби, все що він зробив, кожна принесена їм жертва, кожне зусилля не мали в її очах ніякого сенсу. Не тільки зараз, але й у майбутньому.

— Ти прийшла передбачити мені невдачу?

— Ні. Я прийшла сказати, що якщо ти нічого не зміниш, якщо будеш робити те ж, що і зараз, ми програємо цю битву. Всі ми.

Шота відвернулася від Річарда до Ніккі.

— Ти показала йому безрадісне і заціпеніле існування, до якого призведе вчення Ордена. Ти показала йому смутне існування, вимирання, яке уособлює їх догму, що цінність життя полягає тільки в тому, що її слід принести в жертву, що життя — лише засіб досягти загробного існування — безглуздої вічності в іншому світі. У цьому ти нам усім дуже допомогла, і ми тобі вдячні. Ти зіграла свою роль в якості вчителя Річарда, хоча і не так, як очікувала. Але цього теж недостатньо.

Річард не міг зрозуміти, яким чином його полон, необхідність жити в тяжких умовах Старого Світу, могла вважатися допомогою. Йому не потрібно було проходити через все це, щоб зрозуміти безнадійну марність життя під правлінням Імперського Ордена. Він не збирався сперечатися з жодним словом Шоти про те, що їх чекає, якщо вони не переможуть. Але його розлютило, що вона, схоже, була впевнена в необхідності повторювати все заново. Як ніби він не до кінця розумів, за що веде боротьбу, і через це не був повністю відданий їхній справі.