Дороті прокинулася від дуже сильного й несподіваного поштовху. Певно, якби дівчинка не лежала на м'якенькій постелі, то сильно забилася б. Дороті миттю оговталася і почала думати, що ж сталося. Тото ткнувся своїм холодним носиком їй в обличчя й заскавчав. Дороті сіла на ліжечку й виявила, що більше нікуди не летить. У вікно яскраво світило сонце. Дороті підвелася з ліжка, у супроводі вірного Тото підійшла до дверей і розчахнула їх навстіж.

Смерч опустив її будиночок – треба зізнатися, як на смерч, досить м'яко – у дивовижній країні.

Навколо розкинулася зелена галявина з фруктовими деревами, а на них було повно стиглих і соковитих плодів. Усюди росли неймовірно гарні квіти. На деревах і кущах сиділи птахи і мелодійно співали. Неподалік біг прозорий струмочок, нашіптуючи щось дуже приємне – принаймні так здалося дівчинці, яка провела все життя у спекотному степу.

Дороті стояла, милуючись цими чудесами й не помітила, як до неї наблизився гурт дуже дивних людей. Вони мали приблизно такий самий зріст, що й Дороті, проте було зрозуміло, що це дорослі. Трійко чоловіків і жінка були вбрані у вигадливі костюми. Усі вони носили високі капелюхи з гострими кінчиками та дзвіночками, що мелодійно подзенькували під час ходи. Чоловіки мали блакитні капелюхи, а жінка – білий. Ще на ній був білий плащ, який вільно спадав із плечей, прикрашений зірочками, що сяяли на сонці, наче маленькі діаманти. Чоловіки були вбрані у блакитні шати і сяючі чоботи з блакитними ботфортами. Дороті вирішила, що вони приблизно того ж віку, що й дядько Генрі. Двоє з них мали бороду. А жінка була старшою – її обличчя зорали зморшки, і рухалася вона з натугою.

Прибулі підійшли до будиночка, на порозі якого спинилася Дороті, і завмерли, перешіптуючись, наче боялися наблизитись. Нарешті мініатюрна бабуся підійшла до дівчинки, низько вклонилася їй і промовила приємним голосом:

– Ласкаво просимо до Краю Жувачів, шляхетна чарівнице! Ми надзвичайно вдячні тобі за те, що ти вбила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства!

Коли Дороті почула ці слова, то дуже здивувалася. Чому це старенька назвала її шляхетною чарівницею? І взагалі, як вона могла вбити Злу Чаклунку Сходу? Дороті була твердо впевнена в тому, що вона – просто маленька дівчинка із Канзасу, занесена смерчем хтозна-куди, і що вона нікого не вбивала.

Бабуся чекала на відповідь, і тому Дороті сказала невпевнено:

– Ви дуже люб'язні, але, певно, це якась помилка. Я нікого не вбивала.

– Ти, може, й не вбивала, – посміхнулася старенька, – але це зробив твій будиночок. А загалом це одне і те саме. Дивися, – сказала вона, вказуючи рукою на ріг будинку, – он стирчать її ноги.

Дороті поглянула туди, куди вказувала бабуся, і злякано скрикнула. Справді, з-під будиночка виглядали дві ноги у срібних черевичках із загнутими носаками.

– Ой! – вигукнула Дороті, сплеснувши в долоні. – Виходить, будинок розчавив її, коли приземлився. Що ж тепер робити?

– Нічого вже не поробиш, – спокійно відгукнулася старенька.

– А кого розчавив будиночок? – поцікавилася До роті.

– Я вже казала: Злу Чаклунку Сходу. Багато років вона тримала в рабстві жувачів, примушувала їх трудитися на неї вдень і вночі. Але тепер вони отримали свободу й дуже вдячні тобі за це.

– Хто такі жувачі? – далі розпитувала Дороті.

– Це народ, який мешкає на сході цієї країни – там, де правила Зла Чаклунка.

– Ви теж із Краю Жувачів? – поцікавилася Дороті.

– Ні, я живу на Півночі, але товаришую з ними. Коли вони побачили, що їхня володарка загинула, то послали до мене гінця, і я одразу ж прибула до них. Я Чарівниця Півночі.

– Чарівниця? – вигукнула Дороті. – Справжня?

– Справжнісінька, – запевнила бабуся. – Але я добра чарівниця, і народ мене любить. На жаль, мої вміння не настільки великі, як були у Чаклунки Сходу, бо інакше я давно вже звільнила б жувачів.

– Я думала, всі чарівниці злі, – зізналася Дороті.

– І дарма! У Країні Оз усього чотири чарівниці, і дві з них – чарівниця Півночі та чарівниця Півдня – добрі. Ти мусиш узяти мої слова на віру бо я – чарівниця Півночі й не можу помилятися.

Але чаклунки Заходу й Сходу справді злі-презлі. Одну ти знищила, і тепер у всій Країні Оз лишилася тільки одна зла чаклунка – та, яка мешкає на Заході.

– Але тітонька Ем казала мені, що всі чаклуни й чарівниці померли у давнину, – заперечила Дороті.

– Хто така тітонька Ем? – поцікавилася бабуся.

– Моя тітка. Вона живе в Канзасі, там само, де і я.

Чарівниця Півночі задумано схилила голову, опустила погляд додолу. Потім підняла очі на Дороті й промовила:

– Я не знаю, де цей Канзас. Уперше доводиться чути про таку країну. Скажи мені, це цивілізована країна?

– Звісно!

– Тоді все зрозуміло. У цивілізованих країнах немає ані чаклунів, ані магів, ані чарівниць, але ми ще не маємо цивілізації, бо наші краї відрізані від решти світу. Саме тому в нас досі лишилися і чаклуни, і чарівниці.