– А хто вони?

– Наймогутніший чарівник – це Оз, – зашепотіла старенька. – Він має силу більшу, аніж усі інші чаклуни й чарівниці разом. А мешкає він у Смарагдовому Місті.

Дороті хотіла запитати ще щось, але цієї миті жувачі, які досі стояли мовчки, голосно закричали й почали показувати на ріг будинку, де лежала Зла Чаклунка.

– Що сталося? – стурбовано запитала в товариства Чарівниця Півночі, а коли подивилася сама, то розсміялася. Під будинком лишилися самі тільки срібні черевички, а ноги зникли невідомо куди.

– Чаклунка Сходу була така стара, – пояснила всім Чарівниця Півночі, – що швидко висохла на сонці. Тепер їй і справді кінець. А ці срібні черевички віднині належать тобі, юна чарівнице, можеш носити їх.

На цих словах вона нахилилася, підняла черевички, обтрусила з них пилюку і подала Дороті.

– Між іншим, Чаклунка Сходу надзвичайно пишалася цими черевичками, – повідомив один із жувачів. – Подейкують, вони не прості, а чарівні. Правда, ми не знаємо, що в них незвичайного…

– Мені треба хутенько повертатися додому, бо дядько Генрі й тітонька Ем, напевно, вже хвилюються, – сказала Дороті. – Чи не підкажете ви мені, в якому напрямку Канзас?

Жувачі й Чарівниця Півночі перезирнулися, потім подивилися на Дороті й похитали головами.

– На схід звідси, недалеко, – промовив один жувач, – простягнулася велетенська пустеля, й нікому не під силу її перейти.

– І те самісіньке на півдні, – долучився до розмови другий жувач. – Я був там і бачив її на власні очі. Південніше звідси лежить Край Ковтачів.

– А мені розповідали, – і собі додав третій жувач, – що і на Заході є велика пустеля. Там мешкають моргуни і править ними зла чаклунка. Усі мандрівники, які ризикнуть туди податися, стають її рабами.

– Я живу на Півночі, – сказала старенька чарівниця, – і моя країна теж межує із безкрайньою пустелею. Вона, як пастка, оточує всю Країну Оз. Боюся, дівчинко, тобі не лишається нічого, крім як зостатись у нас.

Коли Дороті почула це, вона гірко заплакала, бо їй було якось тривожно далеко від рідних, серед чужих і дивних людей. її сльози дуже засмутили добрих жувачів, ті дістали носові хустинки й собі заридали. А старенька чарівниця зняла свій капелюх, поставила його гострим кінцем собі на носа, промовила: «Один! Два! Три!» – і миттю капелюх перекинувся на грифельну дошку. А там з'явився чималий напис:

«НЕХАЙ ДОРОТІ ПРЯМУЄ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА».

Старенька зняла з носа грифельну дошку, прочитала, що там написано, й поцікавилася:

– Це тебе звати Дороті, люба дівчинко?

– Так, – підтвердила вона, далі схлипуючи й витираючи сльози.

– Тоді це тобі треба вирушати до Смарагдового Міста. Чарівник Оз тобі обов'язково допоможе.

– А де це Смарагдове Місто?

– У центрі нашої країни. Там править той самий могутній Оз, про якого я тобі казала.

– Він хороша людина? – перепитала Дороті з підозрою.

– Він хороший чарівник. А яка він людина і чи людина взагалі, сказати не можу, бо ніколи його не бачила.

– І як мені потрапити до Смарагдового Міста? – розпитувала Дороті.

– Тобі доведеться йти туди пішки. Це буде довга мандрівка, інколи приємна, інколи не дуже. Але я використаю всі свої чари, аби тільки вберегти тебе від лиха.

– Невже ви не підете зі мною? – у голосі Дороті вчувалася слабка надія, адже дівчинка розуміла, що старенька – поки що єдиний її друг у цій країні.

– Ні, цього я зробити не можу, зате поцілую тебе на прощання. Ніхто не посміє образити того, кого поцілувала Чарівниця Півночі.

Вона підійшла до Дороті й ніжно поцілувала її в чоло. Як з'ясувалося вже пізніше, після поцілунку залишився легкий ясно-червоний слід.

– Дорога до Смарагдового Міста викладена жовтою цеглою, – сказала чарівниця, – і знайти її нескладно. Коли побачиш Оза, не лякайся, а розкажи йому, що з тобою сталося, і попроси про допомогу. А тепер до побачення, люба дівчинко.

Троє жувачів низенько вклонилися Дороті, побажали їй щасливої дороги й подалися у своїх справах. Чарівниця ласкаво кивнула Дороті, потім тричі повернулася на лівому каблуку й, на превеликий подив Тото, зникла, наче й не було. Песик чимдуж загавкав, і явно із задоволенням – доки поруч стояла чарівниця, йому лячно було бодай загарчати.

Та Дороті антрішечки не здивувалася. Вона знала, що чарівниці саме так і повинні зникати.