– Тільки не кажи про це Залізному Лісорубу! – застеріг його Страшило. – Ти можеш його цим страшенно образити. Він направду гідна людина, а отже, заслуговує на те, щоб іменуватись імператором, якщо це йому подобається.

– Як на мене, немає жодної різниці, – зауважив хлопчик.

Кінь скакав так швидко, що вершникам вартувало чималих зусиль утриматися в нього на спині, тому їм було не до розмов. Незабаром вони вже під'їжджали до сходинок замку.

Моргун у літах, одягнутий у розшиту сріблом ліврею, допоміг їм спішитися. Страшило скорчив поважну міну і промовив:

– Веди нас без зволікань до свого правителя – імператора.

Слуга був очевидно спантеличений, тому стояв, переводячи погляд із одного гостя на іншого. Зрештою він відповів:

– Боюся, вам доведеться трошки почекати. Саме цього ранку імператор не приймає.

– Чому? – занепокоївся Страшило. – Сподіваюся, він здоровий?

– Цілком і повністю, – відповів моргун. – Просто час від часу його величність проводить сеанс полірування, і зараз його вельмиповажне тіло все від голови до п'ят вкрите маззю для полірування.

– Ясно! – вигукнув Страшило із полегкістю. – Мій друг завжди був не проти причепуритися, а тепер, очевидно, всерйоз вирішив стати франтом.

– Саме так, – підтвердив слуга і ввічливо поклонився. – Зовсім нещодавно наш могутній імператор звелів себе занікелювати.

– Нічого собі! – заволав Страшило, коли почув цю новину. – Уявляю, як засяяв його мозок, якщо і його не забули відполірувати! Але ж не хочеться чекати, я впевнений, що імператор влаштує нам прийом без умовностей, навіть якщо він сам не в найблискучішому стані.

– Наш імператор завжди в однаково блискучому стані, – заперечив вірний слуга. – Та все ж таки я ризикну доповісти йому про ваше прибуття, а тоді нехай уже він вирішує.

У супроводі моргуна в лівреї мандрівники зайшли до ошатної вітальні. Кінь важко тупав слідом: він ще не знав, що зазвичай коні очікують своїх господарів у дворі.

Кожного, навіть Страшила, обстановка замку вразила своєю розкішшю. Багаті портьєри виблискували срібною вишивкою. На витонченому столику посеред вітальні стояв великий срібний слоїк для мастила, на якому вельми майстерно були вибиті сцени з пригод Залізного Лісоруба, Дороті, Лякливого Лева й Страшила. На стінах висіло чимало картин: серед інших вирізнявся дуже вправно написаний портрет Страшила, а також величезне, не менш як на півстіни, полотно, на якому був зображений Чарівник Смарагдового Міста у момент, коли він вручав Залізному Лісорубові серце.

У відвідувачів очі розбігалися від невимовного захвату, аж тут із сусідньої кімнати почувся радісний вигук:

– Не може бути! Оце так сюрприз!!!

Миттю двері відчинилися й до вітальні вбіг Лісоруб. Першим ділом він кинувся до Страшила й так сильно стиснув його в дружніх обіймах, що той ледве не перетворився на гармошку – став суцільними згинами, складочками і зморшками.

– Мій добрий старий друже! Мій благородний приятелю! – нетямився від щирого захвату Залізний Лісоруб. – Я неймовірно радий бачити тебе знову.

Тут він на мить розімкнув свої обійми й підняв Страшила на витягнутих руках, щоби помилуватися намальованими рисами, настільки дорогими його серцю.

От халепа! По обличчю й тулубу Страшила розпливлися велетенські плями від мазі для полірування. На радощах Залізному Лісорубові геть вилетіло з голови, в якому стані його костюм, і товстий шар мастила із його залізного тіла перейшов на одяг і лице його приятеля.

– Лишенько! – сумно промовив Страшило. – Що це зі мною сталося?

– Не засмучуйся, друже, – втішив його Залізний Лісоруб. – Ось побачиш: щойно відвідаєш мою імператорську пральню – одразу станеш як новенький.

– А мене там не зіпсують? – із сумнівом запитав Страшило.

– Гарантую, що не зіпсують, – була рішуча відповідь. – Та скажи мені: яка доля чи недоля привела сюди твою величність і хто тебе супроводжує?

Дотримуючись усіх норм ввічливості, Страшило відрекомендував господарю замку Тіпа та Джека – Гарбузову Голову; до цієї персони Залізний Лісоруб виявив особливий інтерес.

– На перший погляд, ти не видаєшся дуже міцним, – заявив Імператор, обдивившись нового знайомого з усіх боків, – натомість ти геть ні на кого не схожий, а тому гідний того, щоб увійти до нашого кола обранців.

– Вельми втішений, ваша величносте, – скромно промовив Джек.

– Сподіваюся, на здоров'я не скаржишся? – запитав Лісоруб.

– Зараз – ні, – із зітханням відповів Гарбузова Голова, – але більше за все на світі я боюся потрапити на кухню.