Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: «Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!».

Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.

– Що означає «дурень»? – поцікавився він.

– Це дуже неприємне слово, – відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. – Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.

– Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, – зауважив Кінь. – Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?

– Ти маєш рацію, – погодився Тіп, – а я винен, тому прошу пробачення. – Потім він звернувся до Гарбузової Голови. – Як ти почуваєшся, Джеку?

Відповіді не було. Тоді хлопчик гукнув до Короля:

– Ваша величносте, з вами все гаразд? Страшило застогнав.

– Про яке гаразд ідеться? – просипів він слабким голосом. – Вода мокра до неймовірності!

Тіп був так міцно зв'язаний, що не міг навіть озирнутися, щоби подивитися на приятелів. Тоді він попрохав Коня:

– Греби, будь ласка, до берега.

Кінь трудився, як міг, і зрештою, хоча й не без зусиль, вони таки дісталися до протилежного берега річки й вибралися на суходіл.

Хлопчик вивернувся і зумів дістати кишенькового ножа, щоби перерізати мотузки, якими вершники були прив'язані один до одного й до дерев'яного скакуна. Він почув, як важко гепнувся додолу Страшило, потім швидко зістрибнув сам і лише тоді зумів роздивитися свого гарбузоголового друга.

Його дерев'яний тулуб у розкішному хоча й мокрому вбранні, й далі сидів на спині скакуна, але вже без голови-гарбуза – на її місці сиротливо стирчав кілок, який слугував Джекові за шию. А оту Страшила вся солома перемістилася в нижню частину, тому бідолаха обличчям скидався на японського мопса.

Певно, все це виглядало дуже смішно, але Тіпові було не до сміху – він дуже злякався за Джека. Страшило, звісно, теж постраждав, але принаймні лишився живий. А Джекова голова, яка була йому життєво необхідна, зникла невідомо куди. Хлопчик схопив довгу тичину, що підвернулася під руку, й подався вниз за течією на пошуки.

Жовтогарячого гарбуза серед хвиль від помітив здалеку. Дотягнутися до нього було неможливо, але через якийсь час він сам підплив ближче до берега, потім ще ближче, і зрештою хлопчик зміг підчепити його тичиною і підтягнути до себе. Він обережно витер хустиною воду з гарбузового обличчя, побіг назад до Джека й почепив голову туди, де їй було місце.

– Жах! Яка небезпечна пригода! – такими були перші Джекові слова. – Цікаво, чи псуються гарбузи від води?

Тіп не відповів, бо його допомоги потребував Страшило. Хлопчик обережно дістав солому з королівського тулуба й ніг та розклав її сохнути на осонні. Мокрий одяг він розвісив на Коні.

– Якщо гарбузи псуються від води, – глибокодумно розмірковував тим часом Джек, – то мені лишилися лічені дні.

– Я ніколи не бачив, щоб гарбузи псувалися від води, – сказав на це Тіп, – звісно, якщо вода – не окріп. Поки голова в тебе не тріснула, друже, ти можеш не турбуватися про своє здоров'я.

– О, моя голова зовсім ціла, – одразу відгукнувся Джек, явно збадьорений.

– Тоді все гаразд, – сказав хлопчина, – і нема чого переживати: від турботи коні дохнуть.

– Оце пощастило, – серйозно сказав Джек, – що я не кінь.

Сонце швидко висушило їхній одяг. Тіп раз у раз ворушив солому його величності, й незабаром вона стала сухою і шарудливою, як зазвичай.

Тоді він акуратно напхав Страшила й розгладив його обличчя так, що воно набуло свого звичного веселого й симпатичного виразу.

– Дуже вдячний, – бадьоро сказав монарх після того, як трошки пройшовся бережком і переконався, що знову здатен ходити і тримати рівновагу. – Бути солом'яним опудалом іноді навіть дуже зручно. Якщо поруч є друзі, які завжди готові надати допомогу, можна без страху прямувати назустріч будь-якій небезпеці.

– Цікаво, а гарбузи лускають від спеки? – знову стурбовано забелькотів Джек.

– Та не переймайся ти! – відгукнувся життєрадісний Страшило. – Тобі нема чого боятися, мій хлопчику, хіба тільки старості. Коли твоїм молодим літам настане кінець – тут нам настане пора прощатися. А наперед турбуватися не варто: що судилося, те й буде. А зараз час у дорогу. Вирушаймо! Мені кортить чимшвидше побачити свого друга – Залізного Лісоруба!