Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.

– Що змащувати? – діловито поцікавилася вона.

– Спочатку шию, – сказав Лісоруб.

Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.

– Тепер руки, – наказав Залізний Лісоруб.

Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз – аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.

Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.

– Оце так щастя! – вигукнув він. – Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.

Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.

– Якби не ви, – казав він, – я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?

– Ми прямуємо до Смарагдового Міста – йдемо до могутнього Оза, – повідомила Дороті. – І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.

– А навіщо вам потрібен могутній Оз? – поцікавився Залізний Лісоруб.

– Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, – пояснила Дороті.

На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:

– Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?

– Чому б і ні, – відповіла Дороті. – Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.

– Атож, – погодився Залізний Лісоруб. – Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.

– Ласкаво просимо, – запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.

Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.

– Якщо ненароком я потраплю під дощ, – пояснив він, – то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.

Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо – цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.

Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.

– Чому ти не обійшов яму? – здивовано запитав Залізний Лісоруб.

– Бо я погано кумекаю, – весело пояснив Страшило. – У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.

– Я тебе розумію, – відгукнувся Залізний Лісоруб. – Однак мозок – це не найголовніше в нашому житті.

– А в тебе є мозок? – поцікавився Страшило.

– Ні, в голові в мене порожнеча, – зізнався Лісоруб. – Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.

– Чому? – здивувався Страшило.

– Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.

Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.

– Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою, а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль – він зробив мені ще й залізну голову.

Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.