– Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - підходить жінка до самого воза.

– І як воно?

– Моє в долинці - ще зелене.

– А ми своє завтра почнемо жати.

"Спать підем, спать підем..."

– І женця молодого взяли з собою?
– вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

– Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать підем, спать підем..."

– А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

– Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

– То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, - ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

– Спасибі вам.

"Спать підем, спать підем..."

– Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці?
– звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає - жаліє бідну пташину.

– Ти теж, як перепілка, живеш, - з сумом і співчуттям говорить тато.
– Як діти?

– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу.
– І вдова піднесла руку до очей.

– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.

– Життя...
– зажурено каже тато своє улюблене слово.

– Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

– Ти ж тільки обережненько жни - серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

– От і не рано. Самі побачите, - боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

– Бувайте здорові.

– Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

– Як розспівався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем?
– каже тато, путаючи Обмінну.
– Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

– Де скажете.

– Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

– Краще кладіть на стіжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

– Тоді кладіть під стіжок.

– Тобі сіна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, - підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного.
– У тебе й справді ноги - мов деревляччя.

– Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, - повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

– Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, - нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

– Лягайте і ви.

– Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

– І я з вами.

– Не виспишся, причепо.

– Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

– То ходім, - тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.