І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.

– І даремно, - каже чиїмись словами Люба.
– Мед - це здоров'я.

– Ну, коли здоров'я, то попробую.

– От і добре, - показує рідкі зуби Люба.
– А може, тобі і чумацької юшки зварити?

– Та ні, мабуть, не треба.

– От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати.
– І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене.
– Сказати чи ні?

Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.

– Кажи, як маєш щось...

– Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою - ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...

– І що?

– То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.

– І що далі?

Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.

– А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!

– А ти йому що?

– А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.

– От молодець!
– радісно вихопилось у мене.

– Він чи я?
– довірливо запитала Люба.

– Обоє.

На це Люба розважливо відповіла:

– Отак живе людина і не знає, що вона - голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.

– Везе ж людям!
– кажу я, а Люба починає сміятись.
– І що ти тому головному співала?

– Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

– Що ж на це тато?

– Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, - розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка.
– Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

– А що в тебе в торбинці?

– Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

– На чай збираєш?

– Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

– Можна і разом.

– То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій - отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:

– Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?

– Добрий день, дядьку, - з гідністю відповіла Люба.

– Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

– Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

– Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?..
– Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою.
– Чий він?

Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:

– Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.

– Ти чого?
– дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.

– Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.

– І це правда.

– І мій батько теж щось має проти вас.

Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:

– Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, - і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри.
– Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе?
– і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.