Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:

– Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

– Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

– Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, - хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну.
– Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

– Ви, доки не згудите, доти не купите?
– заступається мати за нашу десятину.

– Хіба я неправду кажу?
– косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: - Як ви на сеє, коли я теє?

– Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?

– Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом - шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років - не одружився б, - і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.

Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.

– Там середняку нарізають навіть по двадцять - двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.

– Чого б вам, Володимире, не поїхати туди?
– обізвалася крізь сльози мама.

– Мені?
– отетерів дядечко.
– Як це? І чого це мені? Що ми - гірші за людей!
– але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве.
– Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?

– Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, - в'їв батько.

– Для вас витрушу останнє, - розщедрився дядечко.
– Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?

– Сто двадцять карбованців золотом.

– Що-що?!
– вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.

– Сто двадцять кажу.

– Сто двадцять!
– жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата.
– Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна - шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.

– Хіба ви колись не розминулись із нею?

– Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, - з самого місяця відлиті.

– І де вони взялись у вас?

– Де?
– спохватився дядечко.
– Це довга казка. То давайте свою руку - позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі - ні тпру ні ну.

– От усі на небі святі бачать, що переплачую!
– добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним.
– Так дев'яносто карбованців?

– Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

– Сам бог-отець видить - від душі одриваю!
– Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

– Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.

– Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, - розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:

– Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?

В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.