А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

– Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.

А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, - і все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

– Що? Десь горить?
– питається від печі мати.

– Дзвін!
– відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:

– От і дочекалися свята.

– А ви думаєте!
– кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.

– То я, мабуть, і пішов.

– Квіти ж візьми вчительці, - підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

– Це ж для чого вам?
– придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.

– Пригодиться, - каже тато.
– Хочу надивитися, який ти є.

– Давно бачили?
– показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.

Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.

– Ось тобі подарунок, сину.

З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:

– І що воно таке, і до чого воно?

– Це, вважай, австрійський картуз - од війни залишився. Дуже гарне сукно.

– Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.

– А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.

– Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, - кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.

– Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:

– І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

– Потемнів? І назовсім?

– Вважай, назовсім.

– І вже мене більше не будуть звати Пшеничним?
– з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.

– Напевне, не будуть.

І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,

– То я й пішов, - зітхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

– Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - і тепер уже він зітхнув.

– Ви, тату, не журіться, - підбадьорюю його.
– Ви ж читати он як умієте!

– Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снігу.

За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

– Добрий ранок, Насте Василівно!

– Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо!
– дивується й оглядає мене вчителька.
– Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

– А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора!
– Ось нате вам, - соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.

– От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, - сміється Настя Василівна.
– Спасибі, Михайлику.