– Таки протер!
– дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: - У тебе й залізо не заіржавіє!

А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?

– Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, - продовжує батько оглядати взуття.

Я одразу ж прикидаю в голові: "От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.

– А це що?
– Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене.
– Чого ж губи зашнурував? Що це?

– Каблук, - безнадійно зітхаю.

– Сам знаю, що каблук!
– грізнішає батьків голос.
– А чого це він націлився на попівську леваду?

Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.

– Хтось іде, - обізвалася мати.
– Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?

Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:

– Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?

– За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, - бурмочу собі під ніс.
– Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!

– І скажеш таке, - розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи - хтось довго на морозі ходив.

Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.

– Добрий вечір!
– вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом.
– Ну й мороз узявся на ніч - аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч?
– киває на пляшки.

– Можна і в піч, - дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.

Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, - він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів - вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.

– Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, - казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть.
– Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.

Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, - знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, - шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній...

Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:

– Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, - сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер - інші.

– Не таке воно й трудне, - сказав тато.
– За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер - тридцять.

– Справді?
– здивувався дядько.
– Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, - він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.

– Все ціну звіряє, - насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг...

Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.

– То як ви проживаєте в цих хоромах?
– гупає дядько Яків промерзлими чобітьми.
– Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла - не від багатства?