– А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?

– Краще б з тобою рогаті пили!

– Люблю характер свого брата!
– засміявся дядько Яків.
– Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, - там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю...

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі...

Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий - іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті - з тулубів снарядів.

Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде - це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі - чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим - знаю сам...

Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку-

– То ви хочете продати Обмінну?!
– аж скрикнув я, почувши таке.

– А що ж маємо робити?

– Не збувайте її, - затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.

– Не ми її продаємо, злидні наші продають, - через якусь хвилину сумно сказав батько.
– Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...

– Тату...

– Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.

І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.

Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.

– І худоба щось чує, - зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку?
– От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.

– Хоч ви не кажіть такого, - навивається смуток на очі.

– І мені жаль, та що зробиш.

Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:

– Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?

Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.

"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!" - не раз наказувала йому жінка.

– У вас горілки нема?
– питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної.
– Підпоїти треба її.

– Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це?
– дивується мати.

– Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, - зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.

– А зуби вона теж молодить?
– підсміюється тато.

– А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, - і ліверант [1] і років не взнає.

– Так у неї уже на голові посіялась гречка [2] .

– А гречку треба пофарбувати.

– Багато чого їй треба, то не будемо тратитись ні на фарбу, ні на горілку.

– Діло хазяйське, - посмутнів дядько Трохим, який умів підпоювати коней, а після такої роботи не забував і про блиск у своїх очах.