– Трохи кривоклуба...

– Для робочої коняки - це не велика біда. Ще що?

– І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.

– Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, - знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима.
– І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?

Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:

– Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?

– Золотими галушками, - не розгубився батько.

– Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?

– Хіба дитя не казало?

Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.

– Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

– Ой дядьку!..
– скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

– Що ж мале напатякало вам?- вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

– Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній - нічого й думати.

– Оце дочекався помочі!
– батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

– Так-так, - нахмарився й дядько Трохим.
– А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

– Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

– Вашою?!
– зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець.
– Невже вашою?

– Моєю!
– добродушно засміявся цибань.
– Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!

– Веселий ви чоловік, - не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:

– Ви її горілкою не підпоювали?

– У нас не ваша вдача, - насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере "соб" - на сміх.

– Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, - приязно поглядає цибань на дядька Трохима.
– На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

– Може, й будемо.

– Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять - і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

– Хай буде так!
– Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

– От люблю, коли якась комерція є!
– нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: - Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

– Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

– Усюди, але не на ярмарку!
– заграв очима батько.
– В торгу і святі правди не кажуть, - неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

– Ой хочу! Коли можна - з маком!

– Ще й з маком?
– погрізнішало батькове надбрів'я.
– Дома я тобі утру маку!

– Е?
– не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

– Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, - мало не плачучи, благаю селянина.

– Та не буду її кості калічити, - пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: "Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна".

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.