– Ти куди отак метеш?

– Чого це мету?

– А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

– Я назад не дивлюся.

– Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком - і на ковзанку?

– Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

– Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

– Чого б вона мала надокучити?

– Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

– А ви й не знаєте?
– відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

– Ні, поки що не знаю.

– То пояснити?

– Пояснюй.

– За те, що в моїй голові меншає полови.

– От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

– Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

– Яким же ти язиканем став!
– дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах.
– А тепер - гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

– Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

– Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

– Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого кулика.

– На жорнах?
– питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

– Ні, на вітряку.

– На вітряку?
– оживаю трохи.
– Ми з вами поїдемо на вітряк?

– Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся - продався, - і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

– На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

– Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

– Аби ж ви так завжди казали.

– Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

– Еге, догадаєшся, що у вас...

– Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

– Де моє не пропадало! Поїду, тату!

– О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

– Та хіба ж я не ваша дитина?
– одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:

– Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...

– Не забуду, мамо, - одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.

Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.

З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.

Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.