Шрифт:
– Михайлику, очі попсуєш!
– гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на весь вечір.– Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам...
– жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка...Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
– Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
– Михайлику, пиріжка хочеш?
– висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
– А я тобі калини привіз, бери.
– Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
– Коли теплий, то що ж...
– напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
– Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
– І щось уловили?
– Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, - така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска - як срібні карбованці.
І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
– Мар'яно!
– Ой! Михайлику!
– сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: - Це ти?
– Авжеж, Мар'яно!
– зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
– Ой! Михайлику! Як ти виріс!
– Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене.
– А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
– Справді?
– Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
– Та головую.
– І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
– А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
– Та... таке й скажете, - засоромилася Мар'яна.
– Говори, говори.
– Зове ж... коли треба піддобритися, - закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
– Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся?
– вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
– Хлопчик...
– і так гарно сказала, нахиляючись до нього: - Росте собі дитя!
– Їдемо ж до нас!
– запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу.
– У нас і риба свіжа є!
– Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, - весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір, Добрим людям на весь вечір...І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Київ - Ірпень - Дяківці, 1966