– На дурничку! У воді з-під криги.

– Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав?
– підсміюється тато.

– Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає - на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

– Скільки ж береш із собою мішків?

– Чотири і торбу про запас, - не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

– Чого ж так мало?

– Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо - на сани вкинемо, - навіть не посміхнеться дядько Микола.
– То поїдемо, Панасе?

– Можна й поїхати, - погодився тато.
– Готуй, жінко, мішки!

– І на рибу, і на в'юни, - додає дядько Микола.
– Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

"Що там у тебе?"

"Ой, подивись на долівку, - аж тіпається вона, - хтось вужів повну хату напустив!"

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, - чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

– Тату, візьміть і мене в Щедрову!
– прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.

– Обійдемось без тебе, - відмахнувся тато рукою.

– Візьміть, таточку.

– Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

– А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

– Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

– Хай привчається до всякого ділечка.

– Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки!
– гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, - босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

– А хто там?!
– гукаю баском.

– Це я, Михайлику, - чую знайомий голос.
– Пустиш до хати?

– Ой, заходьте, дядьку Себастіяне!
– Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

– От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже!
– весело вітає гостя дядько Микола.

– Про ваші внутреності вам лікар розкаже, - сміється дядько Себастіян.

– То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

– А як же без приросту обійтись?
– шельмувато дивується дядько Микола, - На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

– Ваш навряд чи зноситься - не ті ковалі його кували, - дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

– Хто це - ми?
– насторожується батько.

– Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у тата.

– Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче!
– каже дядько Себастіян.

– Чого ж це мушу?

– Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам - недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

– Не хочу.

– Боїшся?
– в'їв тата дядько Себастіян.

– Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь!
– блиснули завзяттям батькові очі.
– Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

– А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

– Коли тобі це подобається, - топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

– Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

– Ой!
– зажурилася мати.

– Громадою просимо, берися за це діло.

– Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, - зітхнув тато...

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...