– То що тобі, Панасе, треба на початок?
– повеселішав дядько Себастіян.

– З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

– Нащо так багато?

– Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

– Тобі ще цього лиха треба, - згаснула мати.
– Нащо ото з Яковом заїдатись?

– Хай не забуває, що в нього є брат, - відрізав тато.
– Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

– То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, - погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч.
– Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

– Завтра?
– аж не віриться мені.

– Атож. Одягайся тепліше.

– Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

– Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

– Як хочеш, діло хазяйське, - сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

– Чим це ти напакував торбу?

– Варениками - і для вас, і для мене. Покуштуйте.

– А ти куштував?

– Ще ні.

– То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

– Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

– Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

– Не так-то й скоро.

– Та вже циган продав кожуха, - сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

– Михайлику, хочеш побачити диво?
– обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

– Хочу!

– Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

– Гарно, Михайлику?
– змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

– Ой, гарно як!
– щипаю кілька промерзлих кетягів калини.
– І де її стільки взялося?

– Де?
– задумався, спохмурнів дядько Себастіян.
– Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата - у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:

– І ви, значиться, приїхали ламати калину?

– А ви її ламаєте?

– Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

– Простуду лікуєте нею?

– Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші - навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":

– Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

– Руки?
– здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.

– Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!