– От і не повірите, що я сьогодні на контрреволюцію наскочив! Тримаю її, понятно, у кулаці!
– переможно сказав, а тітка Марина зітхнула.

– На яку це контрреволюцію ти наскочив?
– недовірливо запитав дядько Себастіян.
– Може, на тітку Марину?

– На неї ж! Ніколи б і сам не подумав, а от... село, конешно! Розкажу вам за протокольною формою.

– Розказуй, як умієш, - нахмарився і зажурився дядько Себастіян.

– Сьогодні ранесенько поїхав я до Якова підкувати коня. Заходжу собі тихенько у двір, іду до хати, а вухом чую, що в кузні сичить ковальський міх. Це на різдво!
– знову зашипів, заклекотав міліціонер, витер рукою сльозу.
– Дивуюся, що для Якова й свята немає, та й підходжу до кузні. І що я тільки бачу?! Бісів коваль роздмухує вогонь, а на вогні, як на картині, стоїть цілісінький кулемет. Тоді, я, понятно, револьвера в руку, а ногою - в двері і до Якова: "Руки вгору!"

А він на мене, понятно, ніякого вніманія.

"Пішов ти, - каже, - Хвірточко, під три чорти. Людям бог свято посилає, а ти револьвером бавишся, мов самшедший".

"Я стріляти буду!" - гримаю на коваля.

А йому й за вухом не свербить.

"Стріляй, - каже, - собі в потилицю, може, там дурня приб'єш. Чого ти нажабився? Кулемета ніколи не бачив?"

"За цей кулемет судити будем!"

"За що ж мене судити?
– розсердився коваль.
– За те, що я смерть перековую на леміш?"

"Ви мені лемешем баки не забивайте, а фактично скажіть, де дістали цю смерть?" - припираю його до стінки револьвером, параграфами і навіть строгістю закону.

М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.

– Тітко Марино, це правда?!
– не віриться дядькові Себастіяну.

– Та правда ж, - похитала головою тітка Марина.

– І ви продали кулемет Якову?

– Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.

– Що ж це за обмін?

– Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.

– Так і Яків сказав!
– підтвердив міліціонер.
– Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани - й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.

– Як людину ж, - стиха обізвалася тітка Марина.

"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" - одразу нагнав їй страху.

"Нащо вони тобі, Василю?" - не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.

"В міліцію треба здати!"

"Дурно чи щось заплатять мені?"

"За це діло тюрмою заплатимо!" - кажу їй.

А вона до мене:

"Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".

Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, - от ніхто не повірить, - іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.

Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:

– Невже це правда?

– Та правда, чого ж...

– От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є - це ж далека ваша рідня.

– Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали?
– з жалем запитав дядько Себастіян.

– Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку!
– тримався свого міліціонер.

Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:

– Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?

Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:

– Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові!
– Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: - Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.

– Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети - і на вогонь?
– довірливо запитала тітка Марина.
– Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...

– Ет, сільська наївність!
– безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: - І яку тут придумати резолюцію?..

Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною - вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.