Ні, Шестипалий теж відпадає. Ш,одо сенатора, то це абсолютно неймовірно; та й алібі у нього бездоганне. Рамераль? Цей і мухи не вбив би. Та й що становить виграш для нього з його статком? Опріч того, тоді довелося б припустити, що він спершу пішов із Сусанниного будинку, а потім повернувся. Але в такому разі нез'ясовною була б нагота Сусанни. Сото Падуа? Навіщо? Він надто багатий... Хто ж тоді лишається? Стій-но, Аресе, заспокойся! Якщо Сусанна, одержавши комплект квитків од Вертьєнтеса, була з ним, то як міг бути присутнім при цьому інший коханець? Хоч це й можливо, але неймовірно, щоб такі жінки перебували з двома коханцями одночасно.

Так, але... а що, коли цей другий не сприймається іншими як коханець? Шофер Макейра. Чи ймовірно таке? Він привабливий для жінок... Еге ж, Макейра!

Але є в цьому таке, що не вкладається в оцю схему, бо тоді треба втратити останню віру в людей. Почнемо знову. Шестипалий? Ні, це безглуздо: Шестипалий — Сусаннин коханець! Вірно, що жінка вона була невситима, та навіть і в подібних жінок є свої межі. Є певні правила добору, яких, звичайно, дотримуються. Ні, коханцем він не міг бути. Проте повернемось до вихідних припущень. Основою всіх міркувань є те, що це ніяк не міг бути Шестипалий, враховуючи досить значний час, який минув після смерті Сусанни, до тієї миті, коли я одержав удар по голові.

Але... А що, коли Шестипалому з якоїсь причини, що досі вислизає від мене, довелось перебувати у блакитній спальні довше, ніж передбачалось? Припустімо, що хоч шкатулка й була перед очима. Шестипалий не збагнув, що це саме та, яку він шукав? А може, в нього надміру затягнувся пошук якихось інших речей у будинку? Чи, вже пішовши, він згадав, що полишив якийсь компрометуючий доказ, і повернувся, щоби прибрати його?

Я всміхнувся, в ці марудні хвилини мій мозок гарячково робив одне припущення за іншим. Я усвідомлював, що перебуваю наче на вулкані, який у першу-ліпшу мить може вивергнутись, перетворивши мене на камінь, як було з мешканцями стародавньої Помпеї.

Я підвівся з ліжка і пішов до умивальника. Досить довго стояв під краном, підставивши потилицю під струмінь води. Потім вернувся в ліжко і знову поринув у думки.

Все виглядало логічно, якщо прикинути ось такий перебіг подій. Шестипалий, оглянувши мене, тікає з річчю, яку вважає цінною, повіривши брехливим відомостям Батлера про товариство Лонг, хоч не відає, що по-справжньому цінна й жадана річ міститься всередині шкатулки. Тут уже дещо з логікою не в'яжеться: у Сусанниній спальні не було й найменших слідів боротьби. Не було безладдя, хоч цілком очевидно, що ніхто не дасть себе вбити, спокійнісінько лежачи в ліжку. А якщо вона спала? Еге ж, тоді зовсім інша справа! Сенатор, пішовши разом з Каїтою, полишив Сусанну в ліжку, і та засинає. З'являється

Шестипалий і... Ой, цей Шестипалий, за всяку ціну треба побалакати з ним! Чи спромігся він, порпаючись у цій урні, вже відшукати другу пружину? Ні, коли б це сталося, він не потребував би Лю-мей. А коли вона збрехала й ніякої другої пружини не існує? Тоді що, кінець кінцем, лишається вірити Батлеровим вигадкам?..

Зізнаюсь, за ці години, що я перебував у добровільному ув'язненні в цій кімнатці, почав утрачати елементарну здатність до аналітичного мислення; а надвечір, зовсім знесилений, я впав у забуття. Та вже за кілька хвилин прокинувся, укритий холодним потом: адже коли мої міркування про Шестипалого вірні, то хто тоді вбив Бламбіно? Шестипалий? Але ж він і не здогадувався про виграшний квиток... У міру того, як спливав час, моє збудження наростало.

І моя розгубленість теж. О десятій вечора я прийняв душ і вийшов на вулицю.

О пів на одинадцяту вечора таксі, яке я найняв, минуло поворот, де вулиця Ехідо переходить у вулицю Десампарадос, потім поїхало по авеніді дель Пуер то, лишаючи позад себе таверни, бідні готелі. Я саме й шукав один із таких, під назвою «Ронда». Адже Карлос — бармен із «Пласи», зі слів Лю-мей, вимовлених на її жаргоні, тільки й спромігся зрозуміти: «Сонда», готель, одинадцята вечора». У правильності цих слів він начебто не мав сумніву, проте, перегорнувши телефонний довідник, я зміг упевнитись, що не існує ніякого готелю під наззою «Сонда». Є «Ронда», яка міститься на авеніді дель Пуерто. Це був досить віддалений район, цілком придатний для пастки, яку мені, напевне, збиралися влаштувати. Тому я попросив водія рухатись досить повільно, аби міг роздивитися на обидва боки.

Тільки ми проминули руїни церкви св. Паули, як я побачив неонову вивіску «Ронди». Це був триповерховий будинок, розташований на найбільш затемненій ділянці авеніди. Ми проїхали повз нього, і я допитливо вдивлявся в морок, що оповив його.

У будинку було тихо, а парадні двері з арковим склепінням своєю похмурістю нагадували вхід до печери.

Ми зробили ще одне коло, і я побачив якісь підмостки напроти готелю.

Попросивши таксиста зачекати мене на найближчому розі, рушив насторожено пішки, наче звір, який передчуває небезпеку.

Пройшов крізь вхідні двері, у будці праворуч сидів за віконцем адміністратор — чоловічок із зеленуватим кольором обличчя; відвівши погляд од газетки, яку читав, він запитливо глянув на мене.

— Що вам потрібно? — спитав.

— Деяка інформація.

— Тут готель з пансіоном,— сказав він.—Два песо за ніч.

— Я маю де ночувати,— відповів і просунув між прутами його хижки купюру в п'ять песо.— Я розшукую одну китаяночку. Молоду, мініатюрну китаянку, Лю-мей на ім'я.

— Я такої не знаю,— відказав той і удав, що хоче повернути купюру.— Тут немає ніякої китаянки.