Мій мозок блискавкою пронизала згадка про записку Вертьєнтеса: «Квитки, Аресе». І я спитав себе, чи не має відношення до цього загиблий карлик — продавець квитків.

— Навіщо ви йому це оповідаєте, лейтенанте? — втрутився Гонсалес.— Він-бо знає справу не гірше за нас.

— Не має значення,— мовив Гастон.— Знаючи, що ми в курсі, він не робитиме спроб обдурити нас.

Я виразно чув їхні слова, хоч і далі робив відчайдушні спроби знайти правильний вихід. Шанс, якого я так наполегливо шукав, настав, коли ми підійшли до дверей. Ш,оправда, поганенький був шанс, але я, не вагаючись, скористався ним. Коли ми підійшли до дверей, через поріг якраз заходив службовець моргу, штовхаючи поперед себе візок, на якому лежав якийсь тип із застиглими рисами мумії. Зіщулившись, я просунувся повз нього, в той час як Гастон і сержант Гонсалес виявились на кілька секунд відокремлені од мене візком. Не гаючи часу, я щосили штовхнув візок на них і дав дьору. Від несподіванки вони завмерли.

Я тікав, не відчуваючи під собою ніг. Стрімголов перетнув дорогу і вибіг на територію цвинтаря, петляючи поміж хрестів і могильних склепів. Дощ уже вщухав. Лише голос Гастона, що гучно посилав прокльони, порушував цю гнітючу нічну тишу. Послизнувшись на глинястому грунті, я впав. Щось тверде вдарило мене по лобі — над правим оком. Безліч іскорок замигтіло перед очима. Потому в суцільній темряві я, здається, відчув, як приємно, коли по обличчю в тебе ллється вода.

У загадковому нічному мороці, де похмурою білістю вирізнялися один від одного мармурові надгробки, мене оповили спокій і тиша. Лоб мій болів нестерпно. Аби якось послабити біль, зробив глибокий вдих і спробував, борсаючись у багнюці, стати на ноги. Злива вже вщухла, але вкрите хмарами небо обіцяло ще багато дощу.

Прихилившись до якогось фамільного склепу, що бундючно здіймався над навколишніми могилами («суєта суєт...»), я поглянув на стрілки годинника: було кілька хвилин до п'ятої ранку. Я вслухався у темряву — нічого не було ні видно, ні чути, лише завивання вітру порушували мовчазний спокій кладовища.

Я рушив у путь. За кілька кроків натрапив на якусь чашу з водою. І це було як дар божий. Я змив грязюку з обличчя, і асоціативно в мене перед очима постала брудна пика карлика. Я зітхнув. Адже так і моє тіло могло б у перший-ліпший день перетворитись на безформне криваве місиво.

Перед тим як перелізти через огорожу на вулицю Сапата, скинув із себе плащ. Він брудний, і я побоювався, що приверну ним увагу до себе... А мені ж, ось уже вдруге в цій нещасливій справі, необхідно було лишитись невпізнаним.

Буря вже втихла.

Крізь нещільно зачинене вікно моєї кімнати в третьорядному готелі з відразливим запахом я знову бачив чисте і блакитне небо. Та в душі в мене панував морок.

Я вернувся до ліжка і повалився на нього. Шпурнув сигаретний недопалок і ввімкнув радіо. Зведення останніх вістей прославляло мене. Я знову фігурував у сенсаційному повідомленні. Запалив ще одну сигарету й пригнічено спостерігав за кільцями диму, що зникали під стелею.

Полонений роздумами, заходився зводити докупи й зіставляти найзначиміші моменти з цієї огидної загадки.

Мої міркування виглядали приблизно так:

Перше. Сусанну вбито з метою вилучення в неї якоїсь речі, котру вона ховала разом з листами і дрібничками в шкатулці подовженої форми. Ш,о це була за річ?

Друге. Все в Сусанниній спальні свідчило про те, що удар кинджалом їй заподіяла якась близька людина, котра не викликала в неї підозри, — найпевніше, один з її коханців.

Хто ж саме?

Третє. Це міг бути лише той з її коханців, хто знав вартість цієї речі й місце, де її було заховано.

Четверте. За словами Лю-мей, вона з Батлером була присутня, коли Сусанна одержала повідомлення. Яке повідомлення? Повідомлення про те, що ця річ набула великої цінності?

П'яте. Вертьєнтес— Сусаннин коханець, перед своєю загибеллю від руки карлика написав у записочці: «Квитки». Ш,о за квитки? Може, грошові банкноти? Малоймовірно, бо, як казала Лю-мей, цією «річчю» не можна було б скористатися, якби вона чи Батлер перешкодили цьому.

Шосте. Карлик, убивця Вертьєнтеса, був продавцем лотерейних квитків.

І тоді несподівано в моїй голові народилася ідея: це Вертьєнтес, один із Сусанниних коханців, перед від'їздом до Мексіки подарував їй комплект квитків Національної лотереї, на який потім випав найбільший виграш.

Ця знаменита «річ» — не що інше, як той самий виграшний квиток. У кого ж придбав його Вертьєнтес? Природно, у карлика. А карлик після вбивства Сусанни став підозрювати, що саме в цьому полягає мотив її вбивства, бо газети зберігають з цього приводу мовчання. Оскільки ж цей квиток був поданий до сплати іншою особою, він вирішив, що саме ця особа і вчинила вбивство; відтак карлик у якийсь спосіб дійшов згоди з убивцею, й обидва згоджуються, що слід ліквідувати людину, котра може дати свідчення з приводу цих квитків. Така причина вбивства Вертьєнтеса, а також і спроби усунути мене. «Все це чудово, Аресе,— мовив я до себе,— але хто міг бути карликовим спільником?» Батлер? Ні. Батлер і тепер гадає, що виграшний квиток перебував в шкатулці. Та й коли б це був Батлер, навіщо йому був потрібен Шестипалий? Цього останнього також слід виключити, тому що він, як видно, навіть не знає про існування квитка. До того ж при цьому довелось би вважати, що він був Сусанниним коханцем, а це абсурд.