Я відповів йому нахилом голови.

— Сідайте, Батлер, і скажіть, чим зобов'язаний, що ви вшанували мене своїм візитом.

Він розкинувся у найближчому до столу кріслі й схрестив наманікюрені пальці своїх рук. Кидались у вічі його білі зуби і тонкі вусики, що облямовували рот. Потім він глибоко зітхнув, немов для того, щоб виповнити легені свіжим повітрям. Нараз увесь завмер. Обличчя стало похмурим, а погляд — холодним і твердим, ніби граніт.

— Де Лю-мей, Аресе?

Він вимовив це без навмисної афектації, але тоном таким же твердим, як і його погляд. Відзначив я також і деяку невпевненість, що прохопилася в голосі його. Я відкинувся на спинку крісла і повернувся з ним разом, аж доки не опинився віч-на-віч з Батлером.

— А чому ви в мене питаєте про це?

Стуливши губи, він став принюхуватися довкола.

— Я знаю, що вона була тут,— упевнено промовив він.

— Хіба цими духами користується сама тільки Лю-мей?

Батлерові очі звузилися ще більше.

— Я ненавиджу збіги, Аресе. Звісно, не виключено, що якась інша жінка, котра користується тими ж парфумами, щойно побувала у вас, але я волію думати, що було не так.

Раптом він зиркнув у протилежний бік і багатозначно закрутив головою: «Який же я бовдур!» — вигукнув і вибіг у коридор. Стрімкість рухів Батлера перешкодила мені затримати його. Він рушив до жіночого туалету, де сховалась Лю-мей.

Я зайшов туди ж, майже наступаючи йому на п'яти. Він обшукав усе; та дарма — Лю-мей зникла. Тільки ледь чутний аромат духів — слід ії перебування — ще витав у повітрі.

Батлер прошив мене поглядом.

— По-вашому не вийде, Аресе,— і показав мені спину.

Я повернувся до себе в контору й сів. Коли намірявся вже запалити третю сигарету, задзеленькав телефонний дзвінок. Голосок Лю-мей усе ще повнився жахом.

— Я чекав на твій дзвінок,— мовив я. — Не раджу тобі зараз повертатися додому. Батлер пішов звідси у вельми агресивному настрої.

— Я й не мала наміру повертатися,— відповіла вона.— Він, певно, вже про все здогадався.

— То як же з тим ділом, серце моє, яке ти запропонувала мені?

— Я не можу говорити про це зараз. Подзвоню то бі пізніше.

Я мало не вилаявся крізь зуби.

— Може статися, що я втрачу інтерес до нього,— відповів я.

— Я дуже шкодуватиму,— сказала вона, притишивши голос.— Та гадаю, ти все ж візьмеш участь.

— Не будь так переконана,— заперечив я. Вона почала було щось нашіптувати, але я перебив її: —

Гаразд, гаразд, якщо ти мене тут не виявиш, залиш для мене повідомлення в «Пласі»,— Я проказав їй номер телефону, додавши: — Спитаєш Карлоса.

Пролунав телефонний дзвінок. Трохи підвівшись у ліжку, я вилаявся крізь зуби — стрілки будильника, які світилися, показували пів на четверту ночі. Я простяг руку до телефону і підняв трубку.

— В чім річ?

— Наш приятель не в гуморі.— Це був голос сержанта Гонсалеса, але звертався він наче не до мене— скоріше перемовлявся з Гастоном.— Ми перебуваємо в моргу, Аресе. Приїздіть сюди. Хочемо вам дещо показати.

— Яку чортовину вигадали ви цього разу? — спитав я.

— За півгодини дізнаєтесь,— сказав він і почепив трубку.

Поклавши й собі трубку на важіль, став замислено визирати у вікно. Дощ шалено періщив у шибки. Надто паскудна була ніч, щоби відвідувати морг чи будь-яке інше місце.

Затягнувшись сигаретою, я, не кваплячись, випустив дим. Потім відвернувся од вікна й обвів поглядом кімнату, що поринула у зеленуватий півморок від миготливого світла якоїсь неонової реклами. Сівши на край ліжка, знов затягнувся, відтак загасив сигарету в попільничці.

«Знову мрець,— мовив до себе.— Хто на цей раз? Коли б тільки ці поліцейські нишпорки не були такі потайні...»

Захопивши плащ, вийшов у коридор. Продовжуючи чортихатися, я спустився сходами до вестибюля. За стойкою спав портьє. Нічний сторож, сидячи на дивані, спостерігав струмені дощу. А на іншому сиділи, посміхаючись, Гастон і Гонсалес.

— Ми знали, що ви підете через цей вихід, Аресе... аби вирушити до моргу, певна річ.

— Що скоїлося?.

— Самі побачите.

Я вдягнув плащ і вийшов слідом за ними на вулицю. У моргу пройшов за Гастоном крізь двері, які охороняв поліцейський. Гонсалес ішов за мною. У величезному холодному залі ми пройшли кілька кроків. Гастон зупинився перед одним із столів на колесиках і рвучко зняв простирадло з трупа. Я подивився. Якщо Гастон сподівався що-небудь вивідати з моєї реакції, то його спіткало серйозне розчарування. Жоден м'яз обличчя мого не здригнувся. Втім, фізіономія цього чоловічка ні про що не нагадувала мені: я ніколи його не бачив. Проте щось невловиме здавалося мені в ньому знайомим.

— Хто це? — спитав я, підвівши погляд.

Гонсалес зітхнув. Губи його скривилися в іронічній

гримасі. Гастон же підозріло позирав на мене.

— Гаразд... гаразд, Аресе.

Я знову подивився на спотворене обличчя карлика. Його застиглі риси були забруднені. В різних місцях у його шкіру вкраплено щось подібне до суміші крові й багна — видовище зловісне й огидливе.

— Хто це? — повторив я.

Нікотрий із них не вимовив і слова, наче обидва оніміли.

Тільки глузливо та багатозначно обмінювалися поглядами й після кожного такого погляду осудливо позирали на мене. Я втомився від того.