Печера невеличка. Андрій оглядає її, ні на чому не зупиняючись: місце для багаття є. Підлога і стеля сухі. Виходить назовні, шукає паліччя. Приносить у печеру оберемок. І ще один оберемок. Засунувши руки під пахви, відігріває і обсушує їх. Тільки тоді виймає з-за пазухи сірники, шматок лубу — луб він припас давно, коли дощ тільки-но розпочався. Перший сірник ламається. “Спокійніше!” — підбадьорює себе Андрій. Запалює другий сірник — пахнуло димом. Буде справжнє багаття!

Все вдається йому. Печера наповнюється теплом і світлом. Повеселілий Андрій уважніше роздивляється навсебіч. Доверху печера завалена каміняччям. “Нехай, — думає Андрій, — мені вистачить цього простору, де горить багаття і можна розстелити парашут”. Розстеляє шовк, ніжиться біля вогню. Яким доречним був би зараз шматок шинки, грудинки!..

— Про це не думай… — переконує себе і ковтає слину.

Але не думати не може. Бореться з собою і з відчуттям голоду. А коли, знесилівши, заплющує очі, його змагає сон. Кажуть, що голодному сниться їжа. Андрію сниться не хліб, не м’ясо — чорне небо. Сняться зірки, але зірки чужі. Навіть уві сні Андрій дивується небу з чужими зірками. Щось шукає в них, не може знайти, і ця втрата робить його нещасним. Андрій стогне і прокидається. Підживлює багаття. Трохи заспокоївшись, знову лягає. Тепер йому сниться тайга. Він іде по тайзі, настрій у нього світлий — у кінці шляху на нього чекає рятунок. Як і звідки він прийде, Андрій не знає, але рятунок близький. Прокинувшись, аби знову підживити вогонь, Андрій розмірковує над дивними снами. Те, що він бачив себе у тайзі і думав про рятунок, природно: думки про це не йдуть у нього з голови. Але звідки небо з чужими зірками? Дуже дивне небо.

Андрій знову засинає і тої ж миті, ніби від поштовху, прокидається. Щось перемінилося довкруг. Щось стоїть поруч з ним стороннє. Якусь мить Андрій вдивляється у полум’я — чим він стривожений? “Годинник! — утямлює нарешті. — Цокає годинник!..” Але годинник цокає голосно, на всю печеру! Ніколи Андрій не чув, щоб годинник цокав так голосно!.. Може, це не його годинник? Підносить до очей циферблат.

Секундна стрілка стрибає по колу. її стрибки не співпадають з ударами!.. Як зачарований, Андрій дивиться на стрілку. Серце? Може, це серце?.. Андрій прислухається до себе: стугонить не його серце!

Все в Андрієві натягується, мов струна. Щось мусить статися, жде він. Зараз. В оцю хвилину…

І чує плач. Хтось схлипує, мучиться у тузі… Якби це був вітер, завивання хуртовини, навіть звіра — все сприйняв би Андрій як належне. Але плач… Багаття, печера відсовуються від нього. Плач десь поряд, хтось аж захлинається, і водночас цей плач несхожий на будь-що чуте Андрієм раніше — люди так не плачуть!.. “Я сплю, — думає Андрій. — Бачу сон…” Але це не сон — Андрій відчуває жар багаття. І чує ридання. За спиною, попереду, в ньому самому — не збагнеш. Страх проймає Андрія. Так буває у маренні: холоне кров, зупиняється серце. Якщо не крикнути, не скреготнути зубами — зупиниться остаточно!.. Андрій бореться з оціпенінням, яке викликав страх: зітхнути, ворухнути віями — і він врятований!.. Через силу повертає голову до виходу з печери. Над рівниною синій, незбагненно далекий світанок.

Андрій отямлюється. Встає від багаття, зашпортуючись, виходить з печери. Серце б’ється вимучено і нечасто. Не озираючись, Андрій простує униз по схилу.

Зупиняється біля підніжжя пагорба. Пристоює, щоб зникло тремтіння у колінах. “Що сталося? — запитує себе. — Може, я захворів?..” Ні, думка працює чітко. “Певно, це галюцинація, — вирішує він. — Від голоду. Треба роздобути їжу”.

Струшує головою, розпрямляє плечі. Проте як не підбадьорює себе, у мозку, в підсвідомості залишається тривога. Більше того: непояснимий страх. “До біса!..” — проказує вголос, усе ще відверто бадьорячись. І не може примусити себе озирнутися на печеру.

Цього разу полювання було вдалим: Андрій підстрелив качку. Але повертатися у печеру йому не хотілося. Раптом знову почує?.. Андрій і не повертався б, якби не сірники, які він залишив сушитися біля вогню.

Певний час Андрій клопочеться біля багаття, готує їжу. їсть. Все це робить квапливо — поїсть і піде. Страх не залишає його: що це було? А може, нічого й не було?..

Висхідне сонце зазирає у печеру. Освітлює завал, на який увечері Андрій не звернув уваги. Дивний завал. Андрій вдивляється у купу каміння. Навіщо йому каміння?.. Потрібно згортати парашут, рушати в дорогу — щойно він думав про це. Однак у голові плутанина, свідомість роздвоюється: дивний завал!.. Каміння, здається Андрію, принесене кимось, навалене до стелі. Не брили, а камені певного розміру, посильні, щоб їх спроможна була підняти людина. “Стіна! — здогадується Андрій. — А що за стіною?..”

Можна одігнати від себе безглузді думки. Можна встати і піти з печери. Можна розібрати стіну. Поки Андрій роздумує, руки випереджають його — тягнуться до завалу.

Андрій працює швидко: необхідно розібрати стіну, поки сонце зазирає у печеру. Поки є сили. Як вчасно йому вдалося забити качку! Витрачений останній набій, але це щастя, що йому вдалося забити качку!..

Стіна виявляється тонкою, під склепінням печери прорізується отвір. Андрій шалено розкидає каміння. Розгадка плачу там. Але чому зараз у печері ані звуку? Може, те, що робить Андрій, позбавлено глузду? Може, небезпечне?..

Перегородку розібрано. Денне світло вривається у другу половину печери. В центрі її колодязь. Андрій робить до нього два-три кроки. На дні колодязя жіноча статуя!.. Сонце освітлює склепіння і стіни печери, у колодязь падає відбите світло. Статуя золота!.. Ось чому її заховано! Андрій нахиляється над колодязем і ціпеніє: статуя обертає до нього обличчя. Дивиться на нього живими очима!.. Андрій схиляється нижче:

— Ти… ти… — Йому перехоплює подих. Ледве вичавлює з себе: — Хто ти?..

Неправдоподібне запитання! Все, що відбувається потім протягом години, двох, — неправдоподібне! Але Андрій бачить статую, він запитав її. І статуя його бачить — зіниці у неї здригнулися.