– Але ж… мілорде, – затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

– Господи Ісусе та всі Його святі! – Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз – мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

– Що сталося, Метью? – спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

– Ото ж бо. День іще не скінчився, – тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. – Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, – так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

– Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

– Тут іще одне, мілорде, – сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою – потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць – родинні символи де Клермонів.

– Що ви йому сказали? – спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

– Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, – пробурмотів Хенкок.

– Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

– Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, – запевнив його Хенкок.

– Я не можу, – відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

– Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, – стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове плече. Метью підняв на нього погляд, і раптом у його очах з’явився страх.

– Тут не у відстані справа, тут… – почав було він, але раптом замовк.

– Він – чоловік твоєї матері, дядьку. Я впевнений, що ти можеш довіряти Філіпу – звісно, якщо ти і йому не брехав, – сказав Хенкок, і очі його звузилися у щілинки.

– Кіт має рацію. Ніхто не може мені довіряти. – Метью притьмом скочив на ноги. – Бо моє життя – це павутина з брехні.

– Тут не час і не місце для дурного філософствування, Метью. Філіп і досі гадає, що, можливо, втратив іще одного сина! – вигукнув Гелоуглас. – Залиш дівчину з нами, сідай на коня і роби те, що наказує тобі батько. Якщо ти цього не зробиш, я заб’ю тобі памороки, а Хенкок сам повезе тебе туди.

– А чи не надто багато ти на себе береш, Гелоугласе, що почав мені накази давати? – спитав Метью з легкою погрозою в голосі. Упершись долонями в димар, він став невідривно дивитися на вогонь.

– Я впевнений у своєму дідові. Тебе зробила вером Ізабо, але у жилах мого батька текла кров Філіпа. – Слова Гелоугласа боляче вразили Метью. Він рвучко підняв голову, і неконтрольована емоція взяла гору над його звичною байдужістю.

– Джордже й Томе, йдіть нагору, придивіться за Кітом, – стиха мовив Волтер, показуючи своїм друзям на двері. Рейлі злегка нахилив голову в бік П’єра, і той поквапився виконати його наказ, випроваджуючи Джорджа й Тома з кімнати. У вестибюлі залунали вигуки з вимогою принести іще вина та харчів. Передавши двох друзів під опіку Франсуази, П’єр повернувся, міцно зачинив двері й став перед ними. Коли свідками майбутньої розмови залишилися тільки Волтер, Генрі, Хенкок і я разом із мовчазним П’єром, Гелоуглас продовжив спроби вмовити Метью.