– Та як ти смієш! – повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

– Сядь! – кинув він крізь зуби. – Будь ласка. – І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

– Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. – Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

– Вони вже знають про Кіта й про мене, – сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. – Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. – Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, – пояснив Метью. – Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

– Тобто Метью-Лісовика? – я підняла брови, здивована іронією прізвища.

– Так звали того наставника, – відповів Метью, криво посміхнувшись. – У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», – подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

– Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, – зневажливо пирхнув Метью. – Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

– Ти працюєш на свого батька. І ти – не лише вампір, а й католик у протестантській країні. – Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. – Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

– Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

– Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені – приховувати їх, – по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати – ні про велике, ні про мале, – допоки його не змусять.

– Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. – Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

– Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

– Найхитріший із сущих, – тихо мовив Гелоуглас. – Звісно, окрім Філіпа.

– А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

– Нічого їй не кажи, Метью, – застеріг Кіт. – Відьмі не можна довіряти.

– Ах ти ж хитрий малий негіднику! – отетеріло мовив Хенкок. – Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли – як подвійне визнання провини.

– Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? – ошелешено спитав Метью.

– Нічого, – похмуро відказав Марлоу.

– Знову байки розказуєш, – насварив його пальцем Хенкок. – Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

– Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, – заперечив Кіт. – Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

– Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, – сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.