– Не зміг, – насилу видавив із себе Метью.

– Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? – злісно напустився на нього Філіп.

– Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. – Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.

– Ізабо – і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, – невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.

– Маман теж була такої думки, – тихо сказав Метью.

– Тоді… – Філіп різко замовк і похитав головою. – Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.

А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.

– Відпусти її, Філіпе, – наказав Метью.

Філіп зазирнув мені у вічі й розчаровано зітхнув. Попри перстень на моїй руці, я не була його коханою Ізабо. Він зняв свою руку з моєї, і я відразу ж відступила від нього назад на поштиву відстань.

– Тепер, вислухавши історію Діани, ти надаси їй свій захист? – вимогливо спитав Метью, вдивляючись в обличчя свого батька.

– А це вам потрібно, мадам?

Я кивнула, стиснувши пальцями вигнутий підлокітник сусіднього крісла.

– Тоді згода. Лицарі Лазаря потурбуються про вашу безпеку.

– Дякую, батьку. – Метью рвучко обійняв Філіпа за плечі, а потім рушив до мене. – Діана втомилася. Побачимося завтра вранці.

– Нічого подібного, – кинув Філіп із протилежного кінця кімнати, наче батогом ляснув. – Твоя відьма під моїм дахом і під моїм захистом. Вона не спатиме з тобою в одному ліжку.

Метью взяв мене за руку.

– Діана далеко від власного дому, Філіпе. І вона не знайома з цією частиною замку.

– Вона не ночуватиме у твоїх апартаментах, Метью.

– А чом би й ні? – поцікавилася я, похмуро поглянувши на Метью, а потім на його батька.

– Бо ви обоє не спаровані, хоч яку б красиву брехню Метью вам не розповідав. І дякувати Богу, що ні. Може, нам, зрештою, і вдасться відвернути катастрофу.

– Не спаровані? – приголомшено спитала я.

– Обмін обіцянками та прийняття маньясанських уз іще не гарантує непорушної угоди, мадам.

– Він – мій чоловік в усіх відношеннях, – відказала я, відчуваючи, як мої щоки заливає рум’янець. Коли я сказала Метью, що кохаю його, він запевнив мене, що ми тепер спаровані.

– Ви також не належним чином одружені, принаймні не так, щоб витримати перевірку правильності вашого шлюбу, – продовжив Філіп. – А таких перевірок буде багато, якщо ви й далі наполягатимете на цій претензії. Метью завжди проводив у Парижі більше часу за книжками з метафізики, замість того, щоб вивчати закони. У цьому випадку, сину мій, твоя інтуїція мала б тобі підказати, як слід правильно чинити, якщо цього не зробив твій інтелект.

– Перед тим як вирушити в подорож, ми обмінялися клятвами вірності. І Метью подарував мені перстень Ізабо. – Упродовж останніх хвилин у Медісоні ми здійснювали щось на кшталт церемонії. Я подумки швидко перебрала події в їхній послідовності, вишукуючи потенційні слабкі місця.

– Маньясанське парування – це те, що знімає всі заперечення проти шлюбу, які висувають священики, юристи, вороги та суперники: фізичне поглинання. – Ніздрі Філіпа роздулися. – А ви іще в такий спосіб не поєдналися. Ваші запахи не лише дивні, а цілковито відмінні – як у двох окремих створінь замість однієї. Будь-який маньясанг збагне, що ви не повністю спаровані. Герберт та Доменіко, напевне, помітили це, щойно Діана опинилася поблизу них. Та й Болдвін також, це однозначно.

– Ми – одружені й спаровані. Окрім моїх запевнень, непотрібно більше жодного доказу. Стосовно ж решти, то це не твоя справа, Філіпе, – твердо сказав Метью, рішуче стаючи межи мною та своїм батьком.

– О, Маттеусе, скільки можна! – зморено протягнув Філіп. – Діана – неодружена жінка-сирота, і в цій кімнаті я не бачу братів, які її б підтримали й захистили. Тому вона – моя справа.

– Ми одружені в очах Господа.

– Однак ти не відразу взяв її, ти вичікував. А що ти вичікував, Метью? Якогось знамення? Вона тебе хоче. Це видно мені з того, як вона на тебе дивиться. Для більшості чоловіків цього достатньо. – Філіп пронизав поглядом спершу сина, а потім мене. Мені пригадалося дивне небажання Метью в цьому відношенні, і занепокоєння та страх поширилися моїм тілом, мов отрута.

– Ми знали один одного недовго. Але навіть на початку я знав, що буду з нею – і лише з нею – решту свого життя. Ти ж знаєш, що написано на тому персні, Філіпе: «a ma vie de coer entier».

– Віддати жінці все своє життя – це безглуздо, якщо не віддати їй і все своє серце. Ти б звернув більше уваги на завершальну частину отої фрази на персні, а не лише на її початок.

– Я віддав їй своє серце, – сказав Метью.

– Не все без останку. Якби ти дійсно це зробив, то всі члени Конгрегації були б уже мертві, угоду між створіннями було б безповоротно порушено і ви були б там, де вам належить бути, а не в цій кімнаті, – грубо зауважив Філіп. – Не знаю, як робиться шлюб у тому вашому майбутньому, але в мою епоху шлюб – це те, за що варто померти.