Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! – подумала я. – Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло – до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.

– Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, – сказав він із притиском.

– Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, – сказала я, охоплена панікою. – І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

– Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, – прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

– У Вудстоці диявола немає, – повторив Том твердим голосом.

– Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, – сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, – подумала я, – що вона не чула, як Кіт читав рядки з „Доктора Фауста“».

– То математика, а не магія, – заперечив Том.

– Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви – такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

– Як хто? – спитав Метью різким голосом.

– Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

– Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, – заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

– У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

– Я – одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, – сказала я, сподіваючись на її співчуття. – Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

– Ви – не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів, які б заступилися за мою честь.

– Метью – володар Ройдон – не дозволить заподіяти вам лиха, – я підняла руку, присягаючись.

Та вдовиця Бітон не йняла мені віри.

– На верів покладатися не можна. Що робитимуть селяни, коли дізнаються, ким насправді є володар Ройдон?

– Ця справа стосується лише нас двох, удовице Бітон, – застерегла я.

– Ти що, дівчино, з дуба впала – віриш у те, що одна відьма буде захищати іншу? Світ довкола нас жорстокий і небезпечний. Жодна з нас більше не може почуватися у безпеці. – Стара з ненавистю витріщилася на Метью. – Відьми гинуть тисячами, а боягузи з Конгрегації навіть пальцем не поворухнуть. Чому так, вере?

– Досить, – холодно сказав Метью. – Франсуазо, будь ласка, проведіть удовицю Бітон.

– Я піду і піду з задоволенням. – Стара випрямилася настільки, наскільки дозволяли її вузлуваті зігнуті кістки. – Але запам’ятайте мої слова, володарю Ройдон. Кожне створіння в околиці підозрює, що ви – жахлива потвора, що харчується кров’ю. Коли вони дізнаються, що ви переховуєте відьму з такими лихими здібностями, то Господь буде нещадним до тих, хто пішов проти Його волі.

– Прощавайте, вдовице Бітон, – відказав Метью, повертаючись до старої спиною, але бабця вперто хотіла залишити останнє слово за собою.