– Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! – мовив Метью, беручи мене за лікоть. – Ми – подружжя.

– Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. – І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

– Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

– Не треба було нам сюди приходити.

– І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, – сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

– Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. – Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

– Тільки не Мілан. – Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

– Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, – стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

– Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, – спокійно відповів Філіп. – Parlez-vous francais, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

– Oui, – обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма – і не на добре – набуває багатомовного характеру.

– Гм-м-м, – нахмурився Філіп. – Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

– Діана науковець, – роздратовано втрутився Метью у розмову. – Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

– Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? – поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. – Mill'as ellinik'a (Розмовляєте грецькою)?

– Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), – відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

– Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

– Тоді й цією мовою говорити не будемо, – пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

– Den tha ekpaid'efsoun gyna'ikes sto m'ellon?

– Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, – відповів Метью. – Але не грецькою мовою.

– А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. – Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. – Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, – узагалі ніхто. – Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

– Це їй абсолютно не потрібно, – відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. – Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

– Вона – найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, – сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. – Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

– А яким відмикається бібліотека? – спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.