– Стережися, сестро, – кинула вона, виходячи з кімнати. – Ти надто яскраво сяєш як для нинішніх часів.

Усі присутні втупилися у мене поглядами. Відчувши дискомфорт від такої уваги, я завовтузилася.

– Дайте своє пояснення, – стисло мовив Волтер.

– Діана не мусить давати вам ніяких пояснень, – відрізав Метью.

Волтер мовчки підняв руку на знак згоди.

– Що сталося? – спитав мене Метью більш врівноваженим тоном, вочевидь вважаючи, що йому я маю дати пояснення.

– Сталося те, що я й передбачала: ми сполохали вдовицю Бітон. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб відсторонитися від мене.

– Дивно… Вона мала бути зговірливою. Я зробив тій жінці багато послуг, – пробурмотів Метью.

– А чому ти не сказав їй, ким я тобі доводжуся? – тихо спитала я.

– Можливо, з тієї ж причини, з якої ти не сказала мені, що здатна зробити зі звичайним плодом із саду, – парирував він, беручи за лікоть. Метью обернувся до своїх друзів. – Мені треба поговорити зі своєю дружиною. Тет-а-тет. – І з цими словами вивів мене з кімнати.

– Ага – тепер я знову стала твоєю дружиною! – вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.

– Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? – вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.

– Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. – Я відвернула погляд убік. – Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне світло назад, у плід, але воно мені не підкорилося.

– Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, – похмуро припустив Метью.

Я закусила губу.

– Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.

– Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. – В очах Метью з’явилося занепокоєння. – Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.

Але вже запізно було жалкувати.

Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.

– Волога зіпсує її сукню, Метью, а це – єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, – дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.

– Мені страшенно сподобалося! – вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. – Ота баба – ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком – хто б міг подумати, га?

– Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, – кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. – Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.

– Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? – тихо поцікавився Генрі.

– Холе, ми – створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, – похмуро відповів Метью.

Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.

У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.

– Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, – не погодився Волтер. – І побільше пригод. – Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.

– Ти – не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, – різко відказав Кіт. – Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля Артура.

А тепер вона перетворилася на чудернацьку суміш Мелорі та Вергілія і тягнеться безконечно довго й нудно. А Глоріана! Королева майже така стара, як і вдовиця Бітон, і так само примхлива. Я страшенно здивуюся, якщо Едмунд коли-небудь допише цю річ до кінця, бо ти весь час втручаєшся в його роботу своїми порадами. Якщо хочеш обезсмертити себе на театральних підмостках, то краще допомагай Вілу. У нього завжди тугувато з ідеями.