Увійшовши до своєї кімнатки, Кетті шпурнула гаманець у куток, і з нього на килим викотилося кілька золотих монет.

Почувши, як Д'Артаньян ніжно торкнув її за плечі, бідолашна дівчина підвела голову. Вираз її обличчя злякав навіть Д'Артаньяна; вона благально простягла руки, але не могла вимовити жодного слова.

Хоч яким малочутливим було Д'Артаньянове серце, але й він був зворушений цією німою скорботою. Проте юнак вирішив не відступати від своїх планів і ні в чому не змінювати заздалегідь наміченого порядку дій. Тому він не подав Кетті жодної надії на те, що їй пощастить умовити його, а став доводити, що тільки помста спонукає його до цього кроку.

Ця помста полегшувалась для нього тією обставиною, що міледі, сподіваючись, певно, приховати від графа де Варда рум'яна на обличчі, звеліла Кетті погасити лампи в усіх кімнатах і навіть у себе в спальні. Граф мав піти до світанку, поночі.

Невдовзі вони почули, як міледі ввійшла до спальні. Д'Артаньян прожогом кинувся в шафу. Ледве він там сховався, як пролунав дзвінок.

Кетті пішла до господині й зачинила за собою двері; але перегородка була така тонка, що чути було майже всю розмову жінок.

Міледі наче сп'яніла від радості. Вона примусила Кетті повторити подробиці вигаданого побачення її з де Вардом, розпитувала, як він узяв листа, як писав відповідь, який вираз мало його обличчя, чи здавався він по-справжньому закоханим. На всі ці запитання бідолашна Кетті, силкуючись зберігати спокій, відповідала уривчастим голосом, сумного відтінку якого не помічала її господиня, — адже щастя завжди егоїстичне.

Час побачення з графом наближався. Міледі наказала Кетті погасити світло в спальні і йти до себе в кімнату, а як прийде де Вард, привести його до неї.

Кетті не довелося довго чекати. Ледве Д'Артаньян побачив у щілину, що кімнати поринули в морок, він вискочив зі своєї засідки, навіть не давши Кетті замкнути двері до спальні господині.

— Що там за гомін? — спитала міледі.

— Це я, — півголосом відповів Д'Артаньян, — я, граф де Вард.

— О Боже, Боже! — прошепотіла Кетті. — Він навіть не може діждатися того часу, який сам призначив.

— Ну, то чому ж він не входить? — схвильовано вигукнула міледі. — Графе, графе, — додала вона, — адже ви знаєте, що я чекаю на вас.

Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні.

Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику.

Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався. Ревнощі терзали його серце, і він страждав майже так само, як бідолашна Кетті, що плакала в цю мить у сусідній кімнаті.

— Авжеж, графе, — ніжно говорила міледі, стискаючи його руку, — я щаслива коханням, яке ваші очі й ваші слова виказували мені щоразу, коли ми зустрічалися. Я теж кохаю вас. О, завтра я хочу дістати од вас доказ того, що ви думаєте про мене. А щоб ви не забули мене — ось, візьміть це.

Вона зняла з пальця перстень і наділа його на палець Д'Артаньяна.

Юнак пригадав — він уже бачив цей перстень на руці в міледі: це був чудовий сапфір в оправі з діамантів.

Першим поривом Д'Артаньяна було віддати міледі перстень, але вона заперечила:

— Ні, ні, залиште його собі на знак кохання до мене. До того ж, приймаючи цей перстень, — тут голос міледі дивно затремтів, — ви, самі того не відаючи, зробите мені величезну послугу.

«Скільки таємниць у цієї жінки!» — подумав Д'Артаньян. Йому нестерпно закортіло сказати міледі всю правду. Він уже розкрив рота, щоб признатися, хто він і з яким мстивим наміром з'явився сюди, та міледі озвалася перша:

— Бідолашний мій друже, це страховисько, цей гасконець мало не вбив вас.

Страховиськом був він, Д'Артаньян.

— Ваші рани й досі болять? — спитала міледі.

— Дуже болять, — відповів Д'Артаньян, аби тільки щось сказати.

— Будьте певні, — прошепотіла міледі, — я помщуся за вас! І помста моя буде жорстокою!

«Хай йому чорт! — подумки вилаявся Д'Артаньян. — Мить одвертості між нами ще не настала».

Він не одразу отямився після цього короткого діалогу, але всі його помисли про помсту зникли без вороття. Ця жінка мала над ним дивовижну владу, він ненавидів і водночас обожнював її; він Ніколи не думав раніше, що два такі протилежні почуття можуть Існувати в одному серці і, з'єднавшись разом, перетворитися на якесь химерне, просто-таки диявольське кохання…

Аж тут долинув бій дзиґарів; настав час прощатися. Д'Артаньян відчував пекучий жаль від того, що треба розстатися з міледі. Палко попрощавшися, вони призначили побачення на наступний тиждень. І Бідолашна Кетті сподівалася, що їй пощастить сказати Д'Артаньянові бодай кілька слів, коли він проходитиме через її кімнату; але міледі сама провела його в темряві й розсталася з ним тільки на сходах.

Уранці Д'Артаньян помчав до Атоса. Він потрапив у таку дивну історію, що потребував поради. Юнак усе розповів мушкетерові. Атос невдоволено насупив брови.