— Як на мене, ваша міледі — мерзенне створіння, — сказав він. — І все-таки, обдуривши її, ви зробили помилку: так чи інакше, ви нажили собі страшного ворога.

Промовляючи ці слова, Атос пильно дивився на сапфір в оправі з діамантів, який палав тепер на пальці Д'Артаньяна замість персня королеви, дбайливо схованого в скриньку.

— Ви дивитесь на цю каблучку? — спитав гасконець, радий з можливості похизуватися перед другом таким коштовним подарунком.

— Еге ж, — мовив Атос, — вона нагадує мені одну фамільну дорогоцінність.

— Гарна каблучка, чи не так?

— Чудова! Я не сподівався, що на світі може бути два сапфіри такої чистої води. Ви, певно, виміняли її на свій діамант?

— Ні, — відповів Д'Артаньян, — це подарунок моєї чарівної англійки, або, точніше, моєї чарівної француженки, бо я переконаний, Що вона народилась у Франції, хоч і не питав цього в неї.

— Ви дістали каблучку від міледі? — схвильовано вигукнув Атос.

— Від неї; вона подарувала мені її сьогодні вночі.

— Покажіть мені цей перстень.

— Прошу, — мовив Д'Артаньян, знімаючи його з пальця.

Роздивившись перстень, Атос зблід, потім приміряв його на підмізинний палець лівої руки. Він прийшовся впору, ніби був замовлений саме для нього.

Гнівний і мстивий вираз затьмарив спокійне обличчя Атоса.

— Не може бути, що це той самий перстень! — мовив він. — Як би він потрапив до рук леді Кларік? І водночас годі уявити, щоб два персні були такі схожі.

— Вам знайома ця каблучка? — спитав Д'Артаньян.

— Мені здалося, що я впізнав її, — відповів Атос, — але, мабуть, я помилився.

І він оддав перстень Д'Артаньянові, не відводячи від нього погляду.

— От що, Д'Артаньяне, — обізвався Атос за хвилину, — зніміть з пальця каблучку або поверніть її каменем всередину; вона викликає в мене болючі спогади; я навіть не можу спокійно розмовляти з вами. Здається, ви хотіли про щось порадитися зі мною, казали, що ви в скруті… Стривайте… покажіть мені ще раз цей сапфір: на тому, про який я згадував, збоку має бути подряпина… внаслідок одного випадку…

Д'Артаньян знову зняв з пальця перстень і віддав його Атосові. Атос здригнувся.

— Гляньте, ось подряпина! — вигукнув він. — Хіба це не дивно? І він показав подряпину Д'Артаньянові.

— Від кого ви отримали цей сапфір, Атосе?

— Від моєї матері, яка свого часу одержала його від своєї. Як я вам уже казав, це старовинна фамільна дорогоцінність… що ніколи не повинна була залишати нашу сім'ю.

— І ви… ви продали сапфір? — нерішуче спитав Д'Артаньян.

— Ні, — відповів Атос з дивною усмішкою. — Я подарував його в ніч кохання, так само, як сьогодні його подарували вам.

Д'Артаньян замислився. В цю мить душа міледі уявилася йому бездонною й похмурою прірвою. Він поклав перстень до кишені.

— Д'Артаньяне, — сказав Атос, узявши юнака за руку, — ви знаєте, що я люблю вас; якби в мене був син, я не любив би його більше, ніж вас. Послухайте мене — відмовтесь од цієї жінки. Я не знаю її, але якийсь внутрішній голос каже мені: це пропаща істота, в ній є щось фатальне.

— Ваша правда, — відповів Д'Артаньян. — Так, я розстануся з нею, бо, признаюся вам, ця жінка лякає й мене.

— Чи вистачить у вас рішучості? — спитав Атос.

— Вистачить, — мовив Д'Артаньян. — І я зроблю це не відкладаючи.

— Ну що ж, юначе, ви правильно вирішили, — сказав Атос, стискаючи руку гасконця з майже батьківською ніжністю. — Дай Боже, щоб ця жінка не залишила в вашому житті страхітливого сліду!

Атос кивнув Д'Артаньянові, даючи зрозуміти, що хоче побути на сгеноті зі своїми думками.

Вдома на Д'Артаньяна чекала Кетті. Після місяця гарячки бідолашна дівчина не змінилася б більше, ніж після однієї цієї безсонної ночі.

Господиня послала її до уявного де Варда. Міледі сп'яніла від Іщастя. Їй хотілося знати, коли милий подарує їй другу ніч.

Нещасна Кетті, бліда й тремтяча, чекала від Д'Артаньяна відповіді.

Атос мав на юнака великий вплив: тепер, коли його самолюбство й жадоба помсти були вдоволені, поради друга, поєднавшися з голосом власного серця, дали Д'Артаньянові силу зважитися на розрив з міледі. Отож він узяв перо й написав такого листа:

«Не сподівайтесь, добродійко, на побачення зі мною в ближчі дні: після одужання я маю стільки подібних запрошень, що мушу навести в них якийсь лад. Коли надійде ваша черга, я матиму честь повідомити вас про це.