— Тобі краще позбутися Зарока, — обурено сказала Сапфіра. — Я знаю, що це грізна зброя, але краще вже мати звичайного меча, ніж ганьбити себе оцим м’ясницьким різаком Морзана.

— Може, й так, — неуважно відповів на те Ерагон. — Але куди ми тепер подамося? І як нам бути з Мертагом? Він пропонує їхати разом, хоч я не знаю, хто він такий. Можливо, нам слід звернутися до варденів? Але де ж їх шукати? Бром не казав мені про це жодного слова…

— Зате мені казав, — спокійно відгукнувся дракон.

— Чому знову ти, а не я? — обурився хлопець.

— Після того, як ми поїхали з Тейрма й на нас напали ургали, старий багато чого мені розповідав, — примирливо сказала Сапфіра. — Але деяких секретів я не зможу тобі розкрити, доки в цьому не буде потреби. Розумієш, Бром нереймався твоєю долею, відчуваючи наближення власної смерті. І тому назвав ім’я Дормнада, одного добродія з Джиліда, який допоможе нам знайти варденів. До речі, Бром уважав тебе найдостойнішою в Алагезії людиною, яка справді гідна спадку вершників.

Ерагонові очі налилися слізьми. Це була найвища похвала, яку він будь-коли чув від старого.

— Я буду гідний його світлого імені, —замислено прошепотів юнак.

— І це добре, — озвався дракон.

— Отже, ми рушаємо до Джиліда, — сказав підбадьорений Ерагон. — А як же Мертаг? Ти думаєш, йому варто їхати з нами?

— Ми перед ним у боргу, адже він урятував нам життя, — нагадала Сапфіра. — До того ж, він знає, що ми разом, тому не слід відпускати його самого, аби він не бовкнув десь зайвого.

Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.

— Мені не дає спокою те, що я бачив, — засмучено сказав парубок. — Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно…

— А що тобі підказує серце? — спитала Сапфіра.

— Моє серце давно померло, — сумно пожартував Ерагон. — Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.

— Чому? — спитав дракон.

— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто коли я бачу ту жінку, то відчуваю, що вона для мене дуже дорога…

— Воно й справді дивно, — посміхнулась Сапфіра.

— Це ж іще чому? — звів брови Ерагон. Та дракон тільки похитав головою й подався геть із печери.

Юнак ще трохи посидів, думаючи про дивну поведінку Сапфіри, а потім виклав Мертагові план їхніх дій.

— Коли ви знайдете цього Дормнада й вирушите до варденів, я змушений буду покинути вас, — сказав той. — Зустрітися з варденами означає для мене те саме, що увійти неозброєним до Урубейна, до того ж — сповістивши всіх про свій візит!

— Але ж до тієї миті ми все одно будемо разом, — відповів Ерагон, і його голос несподівано затремтів. — А до Джиліда далеченько… Утім, нам варто вирушити ще до того, як упадуть сутінки.

— А тобі вистачить сили на подорож? — спитав розчулений Мертаг.

— Мені треба щось робити, інакше я збожеволію, — відповів парубок. — Тренуватися на мечах, вправлятися в магії чи просто байдикувати — це тепер не для мене. Тому — вперед!

Вони загасили багаття, спакували речі й вивели коней із печери. Ерагон передав Мертагові повіддя Кадока та Сніговія й наказав спускатися в долину.

А сам він поліз нагору, час від часу зупиняючись, щоб перепочити, коли біль у ребрах починав йому добряче дошкуляти. Видершись на вершину гори, юнак побачив, що Сапфіра була вже там. Вони стали разом над Бромовою могилою, востаннє віддаючи шану пам’яті старого.

— Не можу повірити, що він пішов… назавжди, — нарешті озвався Ерагон.

Сапфіра витягла свою зміїну шию й торкнулася могили кінчиком носа. Повітря враз сповнилося тихим гулом, земля замерехтіла краплинами сріблястої роси, а могильний камінь почав вкриватися дивовижним коштовним візерунком. За мить звичайний піщаник, з якого було складено курган, обернувся на сяючий діамантовий склеп, з-під прозорого покриття котрого визирало незворушне обличчя Брома. З невимовним сумом Ерагон глянув на старого, який, здавалося, щойно-щойно ліг відпочити…

— Як ти це зробила? — ледь чутно прошепотів юнак.

— На жаль, це єдине, що я можу для нього зробити, — відповів дракон. — Тепер час уже не торкнеться його. Нехай спочиває собі у вічному спокої.

— Дякую тобі, — тільки й сказав Ерагон. Він поклав руку на плече свого друга, і вони разом вирушили в дорогу.

Їхати верхи Ерагонові було страшенно незручно — дошкуляв біль у зламаних ребрах. Та незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед і навіть не збирався спиняти коня. Сапфіра летіла поруч, час від часу розмовляючи з юнаком і намагаючись його підтримати.