— Ну що ж, гаразд, — сказав Мертаг, зважуючи зброю в руці.

Ерагон пішов у наступ. Їхні мечі зустрілися в повітрі. Відскочивши, юнак знову зробив випад і ось уже сам почав відбивати удари, що їх, пританцьовуючи, завдавав Мертаг.

— А він таки нівроку спритний! — промайнуло в Ерагоновій голові.

Вони билися дуже довго, то відступаючи, то наступаючи один на одного, і кожен намагався за будь-яку ціну перевершити суперника. Після серії вдалих ударів Мертаг несподівано розреготався. Виходило так, що вони не могли перемогти одне одного, бо володіли однаковою технікою бою. Вони навіть втомилися одночасно! Юнаки посміхалися, вихваляли вправність один одного й продовжували битись, аж доки їхні руки не налилися свинцем, а по спинах не почали збігати струмочки поту.

— Годі, зупинися! — нарешті гукнув Ерагон, і Мертаг справді зупинився із занесеним над головою мечем. Важко дихаючи, юнаки посідали на землю. Жоден поєдинок із Бромом не був для Ерагона таким виснажливим.

— Це неймовірно! — перевівши подих, сказав Мертаг. — Я все життя вивчав мистецтво бою на мечах, але ще жодного разу не зустрічав такого воїна, як ти! Якби ти схотів, то міг би стати вчителем двобою при самому королівському дворі.

— Та й у тебе виходить некепсько, — важко дихаючи, відповів на те Ерагон. — Той чоловік, який тебе навчав… Здається, його звати Торнак? Він міг би заробити купу грошей, відкривши фехтувальну школу. Люди з усієї Алагезії приїздили б повчитися в нього…

— Він помер, — сказав Мертаг.

— Мені дуже шкода, — сумно відповів Ерагон.

Від цього дня вечірнє вправляння на мечах стало для юнаків звичною справою, і завдяки йому вони залишалися міцними й загартованими, наче пара клинків. Одужавши, Ерагон поновив також свої заняття з магії. Мертага це дуже зацікавило, а незабаром з’ясувалося, що він і сам непогано розуміється на магічних вправах, от лишень не завжди вміє скористатися своїми знаннями. А коли Ерагон, вдосконалюючи навички, розмовляв прадавньою мовою, Мертаг уважно слухав свого друга, час від часу питаючи в нього про значення того чи іншого слова.

Нарешті коні наших мандрівників зупинилися в передмісті Джиліда. Юнакам знадобився майже місяць, щоб дістатися сюди, і за цей час весна вже остаточно вступила в свої права. Ерагон відчував, що впродовж мандрівки дуже змінився, став сильнішим і розважливішим. Він часто згадував Брома, розмовляючи із Сапфірою, але здебільшого намагався не торкатися болісних спогадів.

Здалеку Джалід здавався заплутаним лабіринтом дерев’яних будівель, з якого час від часу долинав собачий гавкіт. У повітрі зависла пелена блакитного диму. Загалом беручи, ця місцина більше нагадувала тимчасову стоянку кочівників, аніж справжнє місто. Неподалік Джиліда виднілися туманні обриси озера Ісенстар.

Щоб почувати себе в безпеці, мандрівники вирішили розбити табір за дві милі від міста. Коли вечеря вже варилася на вогні, Мертаг сказав:

— Знаєш, я не думаю, що саме ти маєш іти до Джиліда.

— Це ще чому? — здивувався Ерагон. — Я перевдягнусь. До того ж, Дормнад схоче побачити гедвей ігназія, аби впевнитися, що я таки справді вершник.

— Може, воно й так, — стояв на своєму Мертаг, — але ти потрібен імперії куди більше, ніж я. І якщо схоплять мене, то це буде півбіди. А ось тебе відразу ж потягнуть до короля й неодмінно закатують. Якщо, звісно, ти не станеш на його бік. Не забувай, що в Джиліді постійно перебуває королівське військо, яке займає майже все місто. Іти туди — означає іти на вірну смерть.

Трохи повагавшись, Ерагон вирішив порадитись із Сапфірою. Та спочатку оповила парубка хвостом, а потім уляглася поруч.

— Навряд чи я скажу тобі щось нове, — нарешті відповіла вона. — Мертаг має рацію. Значно розумніше буде піти саме йому, бо він не ризикує накласти головою, як ти. А Дормнаду можна все переказати на словах. Гадаю, що він повірить.

— Але я не хочу наражати хлопця на небезпеку через мої власні проблеми! — обурився Ерагон. Утім, добре все обмізкувавши, він усе-таки погодився, щоб до міста пішов Мертаг.

— Знай, якщо тебе схоплять, я прийду на допомогу, — запевнив він юнака.

— Тоді це стане легендою! — розреготався той. — Історія про те, як невідомий вершник сам-один розгромив усе королівське військо!

— Може, ти хоч до завтра почекаєш? — буркнув Ерагон.

— Навіщо? Чим довше ми тут будемо ховатись, тим більше шансів, що нас викриють. Якщо цей Дормнад знає шлях до варденів, тоді навіщо зволікати? Гадаю, нам зовсім не обов’язково сидіти під Джилідом іще кілька днів.

— Він, як завжди, має рацію, — погодилась Сапфіра, переказавши Ерагонові послання для Дормнада, яке той одразу ж передав Мертагові.

— Гаразд, — весело сказав Мертаг, поправляючи на поясі меч. — Гадаю, за кілька годин я повернуся. Дивіться, залиште мені хоч що-небудь попоїсти.

Помахавши рукою, він скочив на свого Торнака й помчав геть. Збентежений Ерагон усівся біля багаття чекати.

Утім, час спливав, а Мертага все ще не було. Ерагон із мечем у руці тривожно походжав довкола згаслого багаття, та й Сапфіра не зводила очей зі шляху, що вів на Джилід. Жоден із них не висловлював своїх побоювань, але Ерагон потроху почав готуватися до втечі, на той випадок, якщо за ними пошлють із міста загін вояків.