— Нам треба його поховати, — насилу вимовив він.

— Але нас можуть помітити, — застеріг Мертаг.

— Ну й нехай! — захлинаючись слізьми, вигукнув юнак.

Трохи повагавшись, Мертаг підняв Бромове тіло й виніс його з печери. Сапфіра рушила слідом за ним.

— Нагору, — хрипко сказав Ерагон, показуючи на вершину скелі.

— Але ж ми не зможемо вирити могилу в камені, — заперечив Мертаг.

— Я вирию, — відповів на те Ерагон і подерся на досить крутий схил, намагаючись не звертати уваги на біль у ребрах. Мертаг поклав Брома на велику брилу.

Витерши очі й зосередившись, Ерагон звів руку.

— Мої степр! — голосно сказав він.

По камінню пробігли хвилі, воно раптом почало розтікатися, аж доки в ньому не утворилась чимала заглибина. Формуючи скелясту породу, немов звичайну глину, Ерагон звів довкола склепу стіни.

Юнаки опустили Брома в цю кам’яну могилу й поклали поруч його зброю. Зробивши крок назад, Ерагон змусив каміння зімкнутися над тілом небіжчика, а потім спорудив над склепом високий шпиль. На знак глибокої пошани юнак написав на могилі прадавні руни:

Нарешті, схиливши голову, Ерагон дав волю своєму горю. Наче жива статуя, він простояв до вечора, аж доки все навколо не сповила темрява.

Тієї ночі йому знову наснилась полонена жінка.

Ерагон бачив, що їй погано. Дихання жінки було уривчасте, вона вся тремтіла. Чи то було від холоду, чи від болю — юнак не знав. Єдине, що він уважно розгледів у мареві свого сну, була рука жінки, звисла з краю ліжка. З кінчиків її пальців крапала темна рідина. Ерагон знав, що то була кров.

Коли Ерагон прокинувся, його очі різало, немов вони були засипані піском, а все тіло геть затерпло. У печері, крім коней, нікого не було. Ноші кудись зникли, і більше нічого не нагадувало про Брома. Юнак стомлено присів біля виходу. «Відьма Анжела таки не помилялась, — думав він. — На мене справді чекала смерть близької людини». Сонце надворі вже почало нещадно палити й без того виснажену землю. Гірка сльозинка пробігла юнаковою щокою й швидко випарувалась, залишивши на шкірі солоний слід. Ерагон заплющив очі. Він мовчки сидів на сонці, водячи нігтем по кам’яній підлозі. Перегодом юнак якось мимохіть глянув на долівку й тільки тепер помітив, що написав — «Чому я?».

За якийсь час до печери повернувся Мертаг, тримаючи в руках двох зайченят. Не кажучи жодного слова, він усівся поруч з Ерагоном.

— Як ти? — спитав Мертаг.

— Кепсько, — мляво озвався той.

— І коли ж тобі покращає?

Ерагон знизав плечима. Трохи помовчавши, Мертаг знову обізвався до нього:

— Вибач, мені незручно питати, але я мушу бути впевнений… Твій Бром — це той самий Бром? Той, що викрав у короля драконяче яйце, а потім переміг у поєдинку Морзана? Я чув, як ти називав його на ім’я, і прочитав напис на могилі. Але скажи, щоб я знав точно: це справді він?

— Так, він, — тихо відповів Ерагон. — А тепер дозволь і мені дещо спитати. Звідки ти знаєш про всі ці речі? Згодься, звичайна людина про них не знає, до того ж твоє полювання на разаків… Ти часом не варден?

Мертагове обличчя враз скам'яніло.

— Я такий самий утікач, як і ти, — стримано відповів юнак. — І я не належу ані до варденів, ані до імперії. Утім, я не зобов’язаний перед тобою звітувати, оскільки нікому нічого не винен. А щодо разаків, то я, почувши розмови про нового вершника, просто вирішив піти за ними й з’ясувати, чи все це не вигадка.

— Мені здалося, ти хотів їх убити, — не вгавав Ерагон.

— Я й тепер хочу, — посміхнувся Мертаг. — Але якби я вбив їх раніше, то ніколи б не зустрів вас.

«А Бром був би тоді живий, — подумки додав парубок. — І він би вже напевно знав, чи можна довіряти цьому юнакові». Ерагон згадав, як у Дареті старий передбачив наміри Тревора, і йому стало цікаво, чи зможе він так само перевірити Мертага. Юнак хотів був пробитися до свідомості свого співрозмовника, але щоразу наштовхувався на непробивний мур захисту. «Де він цьому навчився? — здивувався Ерагон. — Бром казав, що мало хто може протистояти сторонньому втручанню у власний розум. Хто ж він такий, цей Мертаг, якщо має такі здібності?» Розгублений Ерагон почувався дедалі самотніше.

— А де Сапфіра? — спитав він Мертага.

— Не знаю, — відповів той. — Коли я полював, вона якийсь час була зі мною, а потім кудись зникла. Востаннє я бачив її опівдні.

Кивнувши, Ерагон звівся на ноги й поплентався вглиб печери.

— Що будеш робити? — гукнув йому вслід Мертаг.

— Я ще точно не вирішив, — озвався юнак, якому все враз остогидло. Він згорнув ковдри й прив’язав їх до Кадокового сідла, відчувши, як у нього ще й досі болять ребра. Тим часом Мертаг пішов готувати зайців. Перебираючи в торбах речі, Ерагон натрапив на меча й обережно витяг його з піхов.