Несподівано Курич відкрив у собі талант дизайнера меблів. Видовбав чудернацький столик із перевернутого догори дригом пенька, що його викорчував на ділянці. Зашліфував краї, покрив поверхню лаком, а потім кілька днів сидів навпроти, трохи на відстані – милувався роботою. А далі немов мішок розв’язався: накупив теслярських інструментів, спеціалізованих журналів, познайомився з майстрами-дереворобами і що далі, то з більшим задоволенням і впевненістю віддавався новій пристрасті, опановуючи таємниці роботи з деревом.

У хаті одне за одним з’явилися крісла, що немов вистрибнули зі сторінок дитячих казок про трьох ведмедів чи дванадцять братів-лебедів та їхню сестру Елізу. Перше крісло, подібне до трону, Ігор назвав «Хазяйка» та подарував Магді на річницю весілля. Відтоді кожне творіння майстра отримувало ім’я. Магда приходила у майстерню подивитися, чим зайнятий чоловік; спостерігаючи за його роботою, говорила: «Це крісло нагадує мені Шерхана з “Мауглі”»… Або: «Якісь двійнята у тебе виходять. Цей стільчик – наче хлопець, а цей – як дівчина. Немов Кай і Герда…»

З часом у хаті Куричів оселилися крісла «Шерхан», «Герда», «Кай», «Чугайстер», «Вікінг»… Сусід-художник розповів Ігореві, що спілка народних майстрів готується до виставки і запрошує до участі не лише спілчан. Курич зважився показати останні роботи: чотири масивні зручні крісла з високими спинками та різьбленими бильцями. Кожне вирізнялося серед братів якоюсь деталлю, а усі разом називалися «Хто в домі господар».

Стільці Курича стали подією на виставці. Про автора та його роботи писали газети, з журналу сучасних інтер’єрів приїжджали робити фотосесію. Після цього пішли замовлення – заможні крутелики пропонували майстрові грубі гроші, аби мати на своїх віллах ексклюзивне крісло-трон господаря дому. Ігор від замовлень не відмовлявся, однак вніс відчутні поправки в організацію праці: тепер він робив ескізи майбутніх меблів та, як висловлювався сусід-художник, здійснював авторський нагляд. А майстри втілювали його задум у життя.

Якщо дизайном дому переймався перш за все Ігор – під його орудою авторські меблі впевнено витісняли промислову штамповку, – то в облаштуванні садиби головною була Магда. Купувала на гуртовнях паростки кліматису та жимолості, виплітала для них хмизняково-дротяні драбинки, рівняла садовим сікачем живопліт. Власноруч, не чекаючи, поки чоловік звільниться й допоможе, місила розчин бетону. Примітивним знаряддям – старою шуфлею та іржавою сапкою. Старанно відмірювала на кожні три відра піску відро цементу, поступово підливаючи до суміші воду. Аж поки не виклала з цементу та каменю, привезеного з берега Стрия, невелику декоративну фортецю – незвичної форми кам’яну лавку на п’ять різнорівневих сидінь. Для кавування з друзями. Усе на обійсті «Зубрівки» вона робила з думками про те, що тут радітимуть життю рідні та друзі: їстимуть яблука, зриваючи їх просто з дерев, дурітимуть під музику на танцмайданчику біля криниці, смажитимуть м’ясо на «шашличному полі»…

Гостювання у «Зубрівці» було справою звичною й бажаною, а мансарда з гостьовою кімнатою приймали тимчасових мешканців коли завгодно.

Цього разу до дня народження господині підготували не лише горішню кімнату. Окрім батьків Магди, які приїхали з Ужгорода на тиждень, заночувати у «Зубрівці» за потреби могла й уся решта гостей: Галя з чоловіком, Луїза, Ірина…

Першою приїхала Луїза на своєму «Шеві» – волошковому «Шевроле Лачетті». Віртуозно запаркувалася, пискнула сигналізацією і піднялася на веранду, тримаючи в руках пакунок у бордово-сріблястих смужках. Завмерла на порозі, грайливо зафіксувавши трисекундною паузою ефектність картинки: сяюча усмішка, скромна сіра сукня, дорогі бордові туфлі, смугастий подарунок тон у тон…

Досконалій упаковці судилося коротке існування – під двома парами нетерплячих жіночих рук вона миттєво перетворилася на строкатий мотлох.

– Здуріти!

Магда тримала у руках довгу сорочку з грубого рядна. Давня вишивка дрібним густим хрестиком вкривала мало не піврукава, вузькою смужкою обвиваючи зап’ястя.

– Де ти взяла, Луїзо?… Я таку завжди хотіла! Ще відтоді, як вперше у Галки побачила сорочку її бабусі. Мамо, глянь!!!

У дверях – Ігор, у кожній руці по три келихи:

– Що тут таке? На гаряче – порося?

– Мамо! Ігоре! Я про таку мріяла!

Луїза аж світилася: вгадала з подарунком. Влучила з вибором у десятку. Знала, що не буде для подруги більшої втіхи, як поповнити рідкісним екземпляром свою колекцію старовинного народного одягу. Колекція почала збиратися, коли по смерті бабці залишилися Магді на згадку кілька речей із важезної дубової скрині, оббитої кованим залізом… А кілька років тому відпочивали вони з Ігорем у Болгарії і Магда побачила, як господиня помешкання, яке вони винаймали, несе гарячий баняк, перехопивши його, замість шмати, сірою тканиною з прошвою. «Що це у вас? Дайте подивитися». Це була стара запаска, баба подібною підперізувалась, беручись до хатньої роботи. Глянула і попросила дозволу взяти її собі, бо була вона немов жива, змучена довгим життям істота. Саме цей фартух із болгарського містечка Поморіє та бабусині великодні спідниці, «блюзки» до церкви та шкіряні постоли з тисненим орнаментом і започаткували Магдину колекцію.

Ірина того літа працювала над своєю черговою колекцією одягу до осіннього тижня моди Lviv Fashion Week, вона довго тримала у руках поморієвське диво, перебираючи пальцями зіпране, місцями протерте до дір гаптування.

– Клас, – стримано, без зайвих емоцій констатувала вона. – Я її відреставрую, а ти даси мені на показ, домовились?

Вона саме закінчувала колекцію під назвою «Буркут» – натуральні тканини, простий крій, сучасні пропорції. Акцентом мала стати оздоба з помітною дозою цитувань – правдивих фрагментів народного одягу. Ірина купила кілька вишивок у майстринь-вишивальниць на львівському Вернісажі – «п’ятачку» перед театром Заньковецької, розрізала їх на фігурні клаптики та смужки й нашила на лляні сукні, сорочки, штани у новій послідовності.