– Пам’ятаєш, – усміхнулась вона, – у фільмі «Старомодна комедія» Аліса Фрейндліх розповідала історію з життя своєї героїні? Пам’ятаєш, як вона казала: «Мені тоді було років сорок – цілковите дівчисько!»? Оце підхід до життя! Оце ставлення до років! Адже цифра – це не більше, ніж просто цифра. Сама по собі вона мало що значить… – Мама набрала повітря у груди й рішуче підвела риску: – Хай щастить тобі!

Її келих злетів угору. Застигла картинка ожила – усі за столом зарухалися, випили, заплескали у долоні, застукотіли приборами…

– На рахунок «притерлися» ти трохи перебільшила, – подав голос тато, відправляючи до рота міцненький маринований грибочок. – Ми тоді у шлюбі були лише двадцять років. А згодом іще стільки ж притиралися… У подружньому житті важко перші сорок років. А потім нічого, легше стає…

Через півгодини, коли за столом зробилося гамірно й весело, від воріт почувся якийсь шум і з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах і короткій чорній сукні-балахоні. З нею були Вєрка Сердючка і ще дві жінки, одна як дві краплі води – Шер, друга – миловидна білявка, вона теж когось нагадувала, але без підказки не обійшлося б.

– Ну пра-авільно, – ображено протягнула Пугачова зі своєю характерною хриплуватістю в голосі й поправила знайомим жестом руду шевелюру. – Сначала: Алка, прієзжай! А патом – сідят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собірался?!

У перші кілька секунд за столом запала тиша. Що за жарти? А тоді дійшло: артисти-двійники приїхали! За їхніми спинами метушилася Ірина (попереджала ж: «Трохи спізнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любителька сюрпризів, вона й тут була у своєму амплуа. Програма артистів була побудована так, що глядачі не встигали перевести дух. Усіх залучили до дійства: усі перетворювалися на гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, тріо «Віагра»… Отримували, переодягаючись, короткий інструктаж від режисера, копії Шер, і вперед, на «сцену» – на викладений каменем майданчик біля колодязя. Бавились, як підлітки.

Закінчився виступ братанням артистів та лицедіїв-новачків і спільним тостом за вміння імпровізувати – одну з найважливіших рис людини, що вміє жити зі смаком. Артистів провели за ворота до таксі гучними оплесками та вигуками (це вже Віктор старався як міг): «Ви – найкращі на узбережжі!» На дорогу вручили тістечка у картонних торбинках, а тоді перезирнулися, захекані й збуджені: як бавитись – то бавитись, що то на нас найшло?

…Після несподіваного й бурхливого концерту взяли тайм-аут. Тато Магди перший рушив до мангалу, перекурити та й братися потихеньку за приготування шашликів. Жінки зробили «проміжну кавку» – ту, яку п’ють не у фіналі застілля, а у розпал львівських забав. Пішли з горнятками до лавки-фортеці, прихопивши з собою пласкі подушки, аби не тягнуло холодом від каміння.

– Про що, дівчата, мрію – аби нарешті з’явилися парфуми з ароматом свіжозмеленої кави, – зробивши ковток, зауважила Ірина.

– Знаємо-знаємо, по два дні не витягаєш із сумки пакуночки з меленою кавою, – озвалася Магда. – Для чого тобі штучний запах, якщо є натуральний? Від парфумів, які пахнутимуть кавою, тебе рано чи пізно знудить.

– А ще хотіла б відчути ідеальне поєднання чоловічого й жіночого, – повело Ірину на філософію. – Хотіла б переконатися, що цілковита гармонія між чоловіком та жінкою можлива. І може тривати довше, ніж кілька хвилин… чи кілька годин.

– Які в тебе мрії конкретні! – позаздрила Луїза. – А мої… навіть не мрії, а радше бажання… вони частіше виникають методом від протилежного: цього не хочу і цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то б усі зусилля скерувала в одному напрямку…

– Хочу змін, дівчата, – підтримала подругу Галя, вмощуючись на нижній сходинці. – Ходжу, мов та конячка по колу. І рік тому так було, і п’ять років тому. І буде так за рік, і за п’ять. Якась криза жанру… Хочу спробувати щось інше. Стати нарешті господинею свого часу, навчитися не піддаватися суєті, марноті марнот. А так, щоб наприкінці дня результат був – не одноденка, а наче цеглинка в будівлі… Аби потім озирнувся – ось вона, будівля, стоїть. Я зробила.

– Стоп-стоп-стоп, – зупинила подругу Луїза. – Ми вже це чули кілька років тому. Ти ж маєш те, про що мріяла, – свій журнал. Чого тобі ще? Яка ще будівля?… Чи ти не роботу маєш на увазі?

– А чого ми про це раптом заговорили? – Галя не відповіла, завернула розмову в інший бік. – А! Це Ірина зі своєю кавою почала!

– Отже! – втрутилася іменинниця, у неї в руках звідкись узявся грубенький стосик фотографій. – Настав час роздачі світлин з нашого останнього виїзду у Карпати. Ходімо, дівчата. Хлопці-і! Ми йдемо до ва-ас!

За нею потягнулися до мангалу дівчата з горнятками.

– Розпочинається конкурс на правильну відповідь! У нагороду – фото. Перше запитання: чий кошик з грибами був найефектнішим?

Чоловіки пожвавилися.

– Мій, наскільки пам’ятаю.

– Не сперечайтеся, мій. Хоча це був не кошик, а відро.

– Ще будуть пропозиції?… Ні? Увага на фото!

На фото, яке Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кількома невиразними маслюками поруч. Усі й забули, що того дня Ігор спіймав сивого їжака і майже відразу відпустив його у високу траву. А Магда встигла зробити вдалий кадр.