– Це вже інший логічний ряд, інший формат, інші акценти. Відчуваєте? – казала вона дівчатам після показу, коли під дією ужгородського червоного вина (до цієї події Магда привезла від батьків десятилітрову діжечку) зникло напруження останніх передфестивальних тижнів.

Того вечора у фіналі показу Ірина вийшла на подіум у сукні зі своєї колекції, підв’язана Магдиною запаскою. Як господиня до гостей.

…Зараз у «Зубрівці» на дівчатах теж були фартухи, хоч не ексклюзивні, але й небуденні. Магда у робочій фартушині з принтами – французькі булки, українські паляниці, російські бублики та інша хлібна смакота – викладала у розетки шопський салат. Естетка Луїза заходилася нарізати сир, попередньо перебравши кілька запасок, що висіли на гачку за кухонними дверима, і зупинилася на вишитій ірисами.

Біля огорожі з живоплоту тим часом зупинилося таксі – Галя з чоловіком приїхали.

Галка з порогу вдалася до спогадів:

– Дорога моя подруго, чи пам’ятаєш, як у студентські роки ти хотіла купити у п’янички на вулиці Коперника «Мертві душі» Гоголя?… У наших кишенях не назбиралося тоді нещасних п’яти рублів, які просив бідолашний синяк. І сталося непоправне: на наших очах якийсь чолов’яга купив ту книжку… По дорозі до гуртожитку ти бідкалася: «Сто шістдесят сім малюнків Лаптєва! Повний покажчик маловідомих слів і висловів наприкінці книжки!» Ми, дурепи, підколювали тебе.

Магда стенула плечима, Галя скинула руку вгору: терпіння, мовляв, зараз усе буде зрозуміло. І провадила далі:

– «Чого смієтеся? – відбивалася ти. – Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кінь буланої масті?… А гнідої?… Ото ж бо! Питання з іншої опери: який то є палевий колір сукні однієї з провінційних панянок? Мовчите? А між тим усі пояснення – у виносках на останніх сторінках раритетних “Мертвих душ” 54 року видання! Я таку книгу, – сказала ти, Магдо, – у шкільній бібліотеці хотіла вкрасти, проте не змогла…»

– Господи! – засміялася Магда. – Справді готова була поцупити ту книжку з бібліотеки… Не тягни, Галко!

– За свої мрії треба боротися. Підключивши фахівців і друзів. Отже! Ось твій Гоголь – 54 року, з усіма малюнками Лаптєва, буланими, гнідими та…

Закінчити фразу їй не вдалося – Магда верещала, стиснувши в обіймах подругу з книжкою, яку та витягла з-за спини.

Ігор знову стояв у дверях. Зі штопором і пляшкою відкоркованого вина: він зазвичай давав вину «подихати» з півгодини перед тим, як розлити його у келихи.

Як завжди малослівний Віктор, чоловік Галі, мовчки подав іменинниці коробку. Судячи з картинки на ній, це був набір келишків Bohemia на високих тоненьких ніжках.

– Магдо, – витиснув із себе, – ти – найкраща на узбережжі!

Магда ніколи не затримувалася на морському узбережжі довше від трьох тижнів на рік, але Віктор був родом з Азовського моря, і це був найвишуканіший комплімент жінці, на який він був здатний.

На веранді ставало дедалі гамірніше. Традиційно до підготовки застілля у «Зубрівці» залучали усіх присутніх. Вважалося, що так господиня не почуватиметься обслуговувальним персоналом в одній персоні, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сіль?», «Серветки забула!», натомість безтурботно сидітиме за столом разом з усіма. Домовлялися наперед, що привезти на спільні обіди, які траплялися у вихідні чи у свята: хто курку-гриль, хто овочі чи фрукти, хто солодощі до кави. За півгодини до гостини розподіляли ролі: «Дівчата, я картоплю чиститиму». – «Варю креветки. Де велика прозора тарілка?» – «А я нині по сенсаційних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».

Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегідь. Залишилися дрібниці. Ножем із гофрованим лезом Луїза нарізала сир на сервірувальному столику – особливому витворі Ігоря. Він зробив його зі старого дуба, прикрасив інкрустацією, яка щоразу викликала захоплені коментарі навіть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’яніла відполірована мушля наутилуса, вона, власне, і слугувала дошкою для нарізання сиру.

Галка миттєво долучилася до процесу – чаклувала над «вітамінною гіркою»: викладала віялом на велику тацю порізані помідори, болгарський перець трьох кольорів, огірки, зеленину. Мама Магди вибирала темні цятки на почищеній донькою картоплі. На цей промовистий докір Магда не звертала жодної уваги; не в змозі випустити книжку з рук, вона гортала пожовклі сторінки, вголос зачитувала уривки та коментувала їх. Тим часом чоловіки, засівши у садовій альтанці за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали сміхом: анекдоти розповідали, не інакше.

Чекали на Ірину, проте почали без неї – вона зателефонувала, попередила: не чекайте, спізнююся. За широкий стіл, вкопаний у землю під старою грушкою, посідали вільно, тут могло б зібратися й утричі більше гостей.

– Донечко, – підхопилася першою мама, коли усі взялися за келихи, – сорок п’ять років – це і багато, і мало. Тобі вже чимало вдалося: маєш гарного чоловіка, батьків, друзів, любов до життя і, дякувати Богу, здоров’я. У мене саме цей вік був найкращим: ти вже була самостійною, прилаштованою… З татом ми нарешті притерлися і стали одним цілим… На роботі відкрилися нові можливості. Тільки у цьому віці я нарешті набула впевненості у собі, навчилася знаходити вихід зі складних ситуацій і знала… – мама Магди багатозначно піднесла вказівний палець догори, – знала, – підкреслила вона голосом, – як подати себе у найкращому вигляді. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморі. Це була зрілість, вершина життєвого шляху…

Мама, мабуть, довго готувалася до цієї промови. Говорила, наче з папірця читала. Вона зробила маленьку паузу і продовжила:

– Що хочу сказати?… Смакуй, доню, кожну хвилину, кожну годину і не поспішай спускатися з гори. Там, на горі, ще довго можна йти по хребту, долаючи нові вершини. Проси у долі, чого тобі ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобі вже дала.

Несміливо дзенькнули чиїсь два нетерплячі келихи, проте мама помахала пальцем у повітрі, вчасно зупинивши фальстарт.