Йому постійно хотілося спати — відпочивати в цій подорожі доводилося мало. Але поки Келен не знайдена, він не міг дозволити собі спати більше, ніж було необхідно для продовження шляху. Він не знав, скільки часу буде потрібно на її пошуки, але не збирався витратити даремно жодної миті. Він відмовлявся визнавати лише одну можливість — що час для її порятунку давно вийшов.

Один з коней нещодавно впав від виснаження; він не міг пригадати точно, коли це сталося. Інший зашкутильгав, і вони були змушені кинути його. Річард вирішив, що пошукає нових коней пізніше; зараз у нього було більш важливе завдання. Вони майже досягли Землі Агада, володінь Шоти. В останні два дні вони майже подолали гори, що оточували її володіння.

Розминаючи ниючі м'язи, він знову взявся обмірковувати, яким способом може переконати Шоту допомогти йому. Нехай спершу вона й допомагала йому, ніхто не міг гарантувати, що цього разу допоможе теж. Шота була жінкою, м'яко кажучи, складною. А дехто настільки боявся відьми, що не бажав навіть вимовляти вголос її ім'я.

Одного разу Зедд сказав, що Шота ніколи не скаже того, що ти хочеш у неї дізнатися, але неодмінно розповість все, про що ти знати не хочеш. Річард не став вигадувати того, чого він знати не хоче, але йому було гранично ясно, що він повинен знати. І він мав намір за всяку ціну отримати у Шоти відповіді про зникнення Келен, про те, де вона може бути і як її знайти. Якщо відьма відмовиться відповідати — що ж, значить, у неї будуть неприємності.

Розігрітим лицем він раптом відчув холодне поколювання туману.

І тут же помітив якийсь рух серед дерев.

Скоса він вдивлявся в темряву. Це не могли бути гілки, яких хитало вітром — у передсвітанковому лісі ніякого вітру не було.

У темряві ж здавалося, що гілки дерева рухаються самі по собі.

Тим ранкои теж не було ні найменшого вітерця.

Тривога піднялася у свідомості Річарда, немов у відповідь на скажене биття серця. Він застиг, сидячи на ковдрі.

Щось повзло серед дерев.

Це не була людина або тварина — щось рухалося так, що не зашерхотів жоден лист, не хруснула жодна суха гілка на землі. Щось переміщувалося над землею, приблизно на рівні очей людини. У передсвітанковому сутінках не можна було ясно бачити, що це таке, можна було лише з непевненістю стверджувати, що там і справді щось є. Можливо, це була просто гра уяви — в кінці кінців, він знаходився достатньо близько до володінь Шоти. Він раптом відчув себе непевно; може, вона й допомагала йому колись у минулому, але вона ж не раз доставляла йому і неприємності.

Але якщо там, серед дерев нічого не було, чому його шкіру поколює, немов від страху? І що за звук чується йому — тихе лагідне шипіння?

Не відводячи погляду від темних дерев, Річард обережно сів навпочіпки, тримаючись пальцями за найближчу ялинку, одночасно протягуючи іншу руку до меча, який лежав на ковдрі там, де він його залишив. Спокійно надівши перев'язь через голову, він постарався зосередитися, щоб розгледіти в напівтемряві те, що рухалося неподалік. Схоже, це щось було невеликим. У Річарді все більше міцніла впевненість, що в лісі щось є.

Найбільше дивував спосіб, яким пересувалося це щось. Не так, як птах, вибуховими рухами переносячись з гілки на гілку. Не швидкими ривками упереміш із зупинками — як білка. Його рух не нагадував навіть пересування змії, яка плавно ковзала, робила паузу, потім ковзала знову.

Щось текло, немов рідина — спокійно і безперервно.

В стороні, в імпровізованому загоні з молодих дерев, що відгороджував тварин від близької прірви, занепокоїлися коні. Вони голосно фиркали і били копитами. Недалеко зграйка птахів раптово зірвалася з гілок і полетіла геть.

У цей момент Річард несподівано усвідомив, що цикади мовчать.

До нього долинув запах, абсолютно недоречний в лісі. Річард обережно принюхався, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Спочатку він вирішив, що пахне віддаленою пожежею, але запах був недостатньо сильний для такого пояснення. Так могло пахнути похідне вогнище, але вони з Карою не розпалювали вогню. Річард неквапливо обмірковував те, що відбувається. У них був потайний ліхтар, але на запах ліхтаря це теж не походило.

Він озирнувся навколо в пошуках Кари. Зараз була її черга вартувати, можливо вона і знаходилася десь неподалік, але її не було видно. Зрозуміло, вона не пішла б далеко, особливо після того ранку, коли пропала Келен — занадто вже вона злякалася за нього тоді. Тим більше що цього разу поблизу не буде Ніккі, яка зцілить його в разі поранення, будь то стріла чи меч. Ні, Кара повинна бути десь поряд.

Він зібрався було гукнути її, але придушив це бажання. Спершу потрібно дізнатися, що відбувається, зрозуміти, що не так, а потім вже піднімати тривогу. Крім того, піднята тривога змушує супротивника насторожитися. Поки ж краще було дозволити ворогу вважати, що він все ще не виявлений.

Роздивляючись навколишній ліс, Річард прийшов до висновку, що він якийсь дивний. Він не міг точно вказати, що саме, але щось було неправильне. Можливо, таке відчуття виникало через запах гару. Все ще було надто темно, щоб ясно розгледіти що-небудь, але, судячи з того, що він зумів розгледіти, гілки найближчих дерев виглядали незвично. І в соснових гілках, і в листах інших дерев було щось дивне. Вони виглядали… несправжніми.