Спершу він підіймався повільно, зі смиком та зупинками, а тоді кліть пішла рівніше. Земля віддалялася, кліть розхитувалася, тож Тиріон міцніше ухопився за сталеві грати. Холод металу просякнув навіть крізь товсті рукавиці. Його втішило, що Моррек запалив вогонь у його келії, але башта князя-воєводи стояла темна. Здається, Старий Ведмідь мав більше здорового глузду, аніж він сам.

А тоді він опинився вище за башти і продовжував шлях угору. Замок Чорний лежав унизу і здавався викарбуваним у місячному сяйві. Звідси було добре видно, який він похмурий та покинутий: башти з вибитими шибками, викришені стіни, засипані битим каменем двори. Вдалині виднілися вогні Кротовини, невеличкого села за три верстви на південь королівським гостинцем. Тут і там під місяцем блищали холодні струмки, що збігали з гірських вершин і розрізали рівнину. Решта світу являла з себе бляклу порожнечу пагорбів, що продувалися усіма вітрами, та кам’янистих полів, помережаних снігом.

Нарешті позаду нього хтось мовив густим басом:

— Семеро дідьків, та це ж карлик.

Кліть різко смикнулася, зупинилася і повисла на рипучих канатах, повільно розгойдуючись.

— То тягни його сюди. Нагодилася лиха морока.

З натужним бурчанням і гучним скреготом кліть відтягнули убік. Нарешті під ним була Стіна. Тиріон зачекав, поки гойдалка зупиниться, тоді відчинив двері клітки і зіскочив на лід. Важка постать у чорному спиралася на коловорот, а друга притримувала кліть рукою в рукавиці. Обличчя дозорців були замотані вовняними шаликами так, що видніли тільки очі, а самі вони здавалися товстелезними від кількох шарів вовняного та шкіряного одягу.

— Чого вам тут треба посеред глупої ночі? — запитав той, що стояв біля коловорота.

— Глянути останній раз.

Чоловіки кисло перезирнулися.

— Глядіть, скільки заманеться, — відповів інший. — Дивіться лишень, щоб не впасти, паночку. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру здере.

Під великою підоймою стояла мала хижа, складена з колод. Тиріон побачив, як всередині жевріє червоним жарівниця, відчув подих тепла, коли вартові коловоротники поверталися досередини. А потім він залишився сам.

Нагорі Стіни мороз кусав, як злий пес, а вітер смикав за одяг, як нетерплячий коханець. Верх Стіни був ширший за королівський гостинець, тому Тиріон не боявся впасти, хоча під ногами було слизькіше, аніж йому хотілося б. Братчики засипали доріжки нагорі битим камінням, але вага і тепло від численних кроків підтоплювали Стіну, тож крига наростала поверх каміння і ковтала його, поки доріжка знову не ставала голою, і не доводилося підсипати ще.

І все ж труднощі не лякали Тиріона. Він поглянув на захід та схід, на Стіну, що простягалася під ним: велетенську білу дорогу без початку, без кінця, з прірвами по боках. «На захід», вирішив він без особливої причини, і покрокував у той бік доріжкою уздовж північного краю Стіни, де каміння, здається, підсипали нещодавно. Голі щоки почервоніли з холоду, ноги скніли сильніше з кожним кроком, але Тиріон не зважав. Навколо завивав вітер, каміння хрускотіло під чоботями, а попереду пагорбами зміїлася біла стрічка, здіймаючись дедалі вище, а тоді гублячись за обрієм на заході. Він пройшов величезну метавку, заввишки з добрячий міський мур, з глибоко вмороженою у Стіну основою. Плече метавки зняли, аби полагодити, а тоді забули, і воно лежало поруч, як поламана іграшка, потроху вгрузаючи у кригу.

З дальнього боку метавки хтось гукнув приглушеним одежею голосом:

— Стій, хто іде!

Тиріон зупинився.

— Якщо стоятиму надто довго, Джоне, то примерзну до місця, — відповів він, побачивши, як до нього ковзає кудлата біла тінь і обнюхує хутряне вбрання. — Здоровенький був, Привиде.

Джон Сніговій підібрався ближче. У шкірі та хутрі він виглядав більшим і важчим; обличчя ховалося під каптуром кобеняка.

— Ланістер, — мовив Джон, стягаючи з рота кінець шалика. — Де-де, а тут не сподівався вас побачити.

Він мав у руці важкого списа зі сталевим вістрям, а при боці — меча у шкіряних піхвах. На грудях поблискував чорний бойовий ріг, оздоблений срібними кільцями.

— Де-де, а тут я й сам не думав опинитися, — відповів Тиріон. — Та чогось примха напала. Якщо попестити Привида, він мені руку не відгризе?

— Якщо я поруч, то ні, — пообіцяв Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Той мляво стежив за ним незворушними червоними очима. Звір доріс йому вже до грудей. Ще рік, прийшла до Тиріона невтішна думка, і вовк дивитиметься на нього згори униз.

— А ти що тут робиш уночі? — запитав Тиріон. — Хочеш причиндали відморозити?

— На варті стою. Випало мені, — відповів Джон. — Знову випало. Пан Алісер попрохав вартмайстра виявити до мене особливу ласку. Думає, що коли я простою на варті пів-ночі, то на вранішньому навчанні засну. Поки що мені вдається неприємно його дивувати.

Тиріон посміхнувся.

— А Привид уже навчився жонглювати?

— Ні, — посміхнувся у відповідь Джон, — зате Грен цього ранку встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто впускає меча з рук, як раніше.

— Пип?

— Насправді його звати Пипар. Маленький такий, з великими вухами. Він побачив, як я працюю з Греном, і теж попросився навчатися. Терен навіть не показав йому, як правильно меча тримати.

Він повернувся на північ.

— Мені належить охороняти дві верстви Стіни. Пройдемося разом?

— Тільки якщо не поспішатимеш, — застеріг Тиріон.

— Вартмайстер наказав мені ходити, аби кров не застигла, та не казав, як швидко.

І вони пішли біч-о-біч, разом з Привидом, що чалапав поруч із Джоном, наче біла тінь.