Тиріон раптом зрозумів, наскільки сильно стурбований князь-воєвода. Йому стало трохи шкода старого. Пан Мормонт прожив на Стіні добрячий шмат свого життя і прагнув вірити, що ті роки минули недарма.

— Я обіцяю, що король почує про ваші потреби, — урочисто мовив Тиріон. — Я звернуся також до мого батька і до брата Хайме.

То не були пусті слова: Тиріон Ланістер завжди дотримувався обіцяного. От тільки про дещо він змовчав перед Мормонтом: король Роберт взагалі не зверне на нього уваги, князь Тайвин запитає, чи не з’їхав він з глузду, а Хайме просто посміється.

— Ви молода людина, Тиріоне, — мовив Мормонт. — Скільки ви бачили зим?

Тиріон знизав плечима.

— Вісім чи дев’ять. Я можу помилятися.

— І всі вони були короткі.

— Не смію заперечувати, пане. — Тиріон народився посеред лютої, жахливої зими, яка, за словами маестрів, продовжувалася майже три роки. Але перші його спогади були про весну.

— Як я був хлопчиком, то чув, що довге літо завжди означає довгу зиму попереду. Це літо почалося дев’ять років тому, Тиріоне, і скоро наступить десятий. Подумайте самі.

— Як я був хлопчиком, — відповів Тиріон, — мамка-годувальниця розповідала мені, що колись, якщо люди поводитимуться добре, боги пошлють нам літо без кінця. Може, ми поводилися краще, ніж самі думали, і Велике Літо нарешті настало.

Тоді він вишкірився усмішкою. Та князя-воєводу це не дуже насмішило.

— Ви ж не дурень, пане, щоб справді так вважати. Дні вже вкорочуються. Помилки бути не може. Аемон отримав листи з Цитаделі; там дійшли тих самих висновків, що й він. Нам просто в очі летить кінець літа.

Мормонт нахилився вперед і міцно вчепився Тиріонові у руку.

— Зробіть так, щоб вони зрозуміли. Кажу вам, пане мій, темрява підступає до нас. У лісах блукають дикі потвори: лютововки, мамонти, снігові ведмеді завбільшки з турів, а уві сні я бачу набагато гірше.

— Уві сні, — повторив Тиріон вголос, а про себе подумав, що було б дуже непогано хильнути ще оковитої.

Мормонт не вловив легкої насмішкуватості в його голосі.

— Рибалки коло Східної Варти бачили на березі білоходів.

Цього разу Тиріон вже не зміг втримати язика.

— А рибалки Ланіспорту бачили на березі русалок та водяників.

— Денис Малістер пише, що гірські племена рушили на південь. Вони минають Тіньову Вежу в числі більшому, ніж будь-коли. Вони тікають, пане мій… але від чого?

Воєвода Мормонт підійшов до вікна і втупився у ніч.

— Мої старі кістки, Ланістере, ще ніколи не знали такого холоду. Перекажіть королю те, що я вам розповів, благаю вас. Зима насувається, і коли впаде Довга Ніч, тільки Нічна Варта стоятиме між королівствами і мороком, який суне з півночі. Хай боронять нас боги, якщо ми не будемо готові.

— Хай боронять вони мене, якщо я не посплю сьогодні хоч трохи. Йорен рішуче налаштований виїхати на світанку.

Тиріон звівся на ноги, куняючи від вина і спохмурнівши від тяжких роздумів.

— Красно дякую за гостину та ласку, пане воєводо.

— Розкажіть їм, Тиріоне. Розкажіть так, щоб вони повірили. Іншої дяки мені не треба.

Він свиснув, крук злетів до нього і всівся на плечі. Мормонт посміхнувся і пригостив птаха насінням з кишені. На тому Тиріон його й полишив.

Надворі стояв пронизливий холод. Щільно загорнутий у хутро, Тиріон Ланістер натяг рукавиці й кивнув змерзлим бідолагам, що стояли на варті коло Воєводської Вежі. Далі він перетнув двір, прагнучи якнайскоріше, як тільки ноги несли, потрапити до своїх покоїв у Король-Башті. Під чоботями рипіли латки снігу з нічною кіркою льоду на них, а пара від подиху майоріла над головою, неначе прапор. Він засунув руки під пахви і почалапав швидше, молячись, щоб Моррек не забув зігріти його ліжко гарячими каменями з вогню.

За Король-Баштою блищала у місячному світлі величезна і таємнича Стіна. Тиріон зупинився на хвильку, аби подивитися на неї. Ноги йому боліли від холоду та поспіху. Раптом його охопило дивне безумство — прагнення ще раз поглянути на кінець світу. «Іншої нагоди не буде», подумав він: завтра час вирушати на південь, а повертатися до цієї морозної пустки він навряд чи колись забажає. Перед ним стояла Король-Башта, обіцяючи тепло та м’яку постіль, але ноги Тиріона Ланістера самі пронесли його мимо до блідого громаддя Стіни.

З південного боку на велетенських, грубо обтесаних колодах, глибоко вморожених у кригу, на Стіну піднімалися дерев’яні сходи. Вони зміїлися туди й сюди, неначе велика темна блискавка. Чорні братчики запевняли, що сходи набагато міцніші, аніж здаються, але Тиріонові надто стомилися ноги, щоб навіть думати про підйом пішки. Замість сходів він рушив до залізної кліті біля колодязя, видерся досередини і тричі сильно смикнув за мотузку на дзвоні.

Чекати довелося трохи не вічність, стоячи за гратами зі Стіною позаду себе. Тиріон навіть завагався, чи не марно вигадав собі зайву пригоду. Він майже зважився облишити свою раптову примху та піти спати, коли кліть смикнулася і почала підйом.