Тихий стукіт у двері відволік Ар’ю від вікна та думок про втечу.

— Ар’є, — покликав голос її батька. — Відчини мені двері. Побалакаймо.

Ар’я рушила до дверей і підняла клямку. Батько був сам-один і радше сумний, аніж сердитий. Та від того Ар’ї стало тільки гірше.

— Можна увійти?

Ар’я кивнула, потім присоромлено опустила очі долу. Батько зачинив двері.

— Чий це меч?

— Мій. — Ар’я майже забула про Голку в руці.

— Дай-но мені.

Ар’я неохоче склала зброю, питаючи себе, чи візьме її колись у руки знов. Батько покрутив меча проти світла, роздивився обидва боки клинка, перевірив гостроту вістря великим пальцем.

— Такі клинки носять брави, — мовив він. — Але, здається, тавро на ньому я впізнаю. Це Мікенова робота.

Ар’я не могла брехати батькові, тож опустила очі.

Князь Едард Старк зітхнув.

— Моя дев’ятирічна дочка узброїлася з моєї ж кузні, а мені геть нічого не відомо. Правиця Короля має правити на Семицарстві, а я не можу впорати власну чадь. Як тобі вдалося придбати меча, Ар’є? Звідки ти його взяла?

Ар’я зажувала губу і нічого не відповіла. Вона не хотіла зрадити Джона, хай навіть їхньому ж батькові.

Через якусь мить батько мовив:

— Та нехай. Насправді мені до того нема діла.

Він кинув на меча суворий погляд.

— Але це не дитяча забавка, передусім не дівчача. Що б сказала септа Мордана, коли б дізналася, що ти граєшся мечем?

— Я не граюся! — заперечила Ар’я. — А ще я ненавиджу септу Мордану.

— Годі! — Цього разу голос батька був грізний і владний. — Септа лише виконує свій обов’язок, з якого, бачать боги, ти зробила для неї суцільну муку. Ми з твоєю матір’ю поклали на неї тяжке завдання: зробити з тебе шляхетну панну.

— А я не хочу бути ніякою панною! — спалахнула Ар’я.

— Мені б личило негайно зломити цю іграшку через коліно і покласти край твоєму неподобству.

— А Голка не зламається! — зухвало вигукнула Ар’я, хоча у голосі забриніло щось зрадливе.

— То вона ще й ім’я має? — Батько зітхнув. — Ой, Ар’є… Ти в мене дикунка, доню. Батько казали про таких: «вовча кров». Ліанна мала у собі дещицю, а Брандон — чималеньку дещицю. Обоє зійшли у могилу замолоду.

Ар’я чула сум у батьковому голосі. Він нечасто казав щось про свого батька, брата чи сестру, що померли, коли вона ще не народилася.

— Ліанна носила б меча при боці, якби наш вельможний батько їй дозволили. Ти мені її нагадуєш. Навіть обличчям схожа.

— Та Ліанна ж була гарна, — здригнулася Ар’я. Так казали усі. А про Ар’ю такого не казав ніхто й ніколи.

— Так, — погодився Едард Старк, — гарна і свавільна, і мертва ще замолоду.

Він підняв меча, виставив між ними.

— Ар’є, що ти збиралася робити цією… Голкою? Кого випатрати? Твою сестру? Септу Мордану? Ти бодай щось знаєш про бій мечем?

Вона могла пригадати тільки перший урок Джона.

— Штрикати гострим кінцем! — вигукнула вона.

Батько був реготнув, та стримався.

— Еге ж, ти вхопила саму суть.

Ар’я відчайдушно прагнула пояснити батькові, в чому річ, відкрити йому очі.

— Я намагалася вчитися, але… — Їі очі наповнилися сльозами. — Я попрохала Мику вправлятися зі мною.

Раптом її поглинуло безмежне горе. Вона відвернулася, трусячись усім тілом.

— То я попрохала його! — залементувала вона. — То я винувата, я його…

Зненацька батько схопив її у обійми і пригорнув ніжно до себе, а вона, схлипуючи, тицьнулася носом йому в груди.

— Ні, моя люба, — пробурмотів батько, — сумуй за своїм другом, та не смій винуватити себе. Ти не вбивала різниченка. Цього мерця слід покласти перед дверима Хорта і тієї жорстокосердої, якій він служить.

— Я ненавиджу їх, — зізналася Ар’я, хлюпаючи червоним носом. — Хорта, королеву, короля, принца Джофрі. Я ненавиджу їх усіх. Джофрі збрехав, усе було не так. І Сансу я теж ненавиджу. Вона все пам’ятала, тільки збрехала, щоб догодити Джофрі.

— Всі ми вміємо брехати, — відповів батько. — Чи ти гадаєш, я повірю, що Німерія сама втекла геть?

Ар’я винувато зашарілася.

— Джорі обіцяв нікому не казати.

— Джорі дотримав обіцянки, — посміхнувся батько. — Деякі речі казати не обов’язково. Навіть сліпий бачив, що вовчиця нізащо не залишить тебе з власної волі.

— Ми кидали в неї каміння, — похнюпилася вона. — Я наказувала їй бігти геть, на волю. Казала, що більше її не хочу. Там були інші вовки, ми чули їхнє виття, вона могла з ними гратися. Джорі казав, що у тих лісах повно дичини, вона вполює оленя, коли захоче. А вона все йшла за нами, отож довелося кидатися камінням. Я двічі поцілила, вона заскімлила і так на мене глянула, що я засоромилася. Але ж я вчинила вірно, хіба ні? Королева убила б її.