Вдома у Зимосічі вони їли половину своїх вечерь у великій трапезній. Батько казав, що кожен князь або пан має їсти разом зі своїми людьми, якщо хоче прихилити їх до себе.

— Треба знати, що за люди йдуть за тобою, — чула вона колись, як він казав Роббові, — і дати їм взнати себе. Не вимагай від своїх вояків, аби вони помирали за чужинця.

У Зимосічі за його власним столом було одне особливе місце, на яке щодня до вечері запрошували іншу людину. Одного вечора то міг бути Вайон Пул, і тоді балакали про гроші, хліб у коморах, поведінку челяді. Іншого разу то був Мікен, і тоді батько слухав його балачки про мечі та обладунки, як треба розпалювати горно, як краще гартувати крицю. На тому місці сиділи були і Гулен з нескінченними балачками про коней, і септон Чайл з бібліотеки, і Джорі, і пан Родрік, і навіть Стара Мамка з її вічними байками про минувшину.

Ар’я нічого так палко не любила, як сидіти за столом в батька і слухати їхні розмови. Вона любила дослухатися і до людей на лавах: до грубих, як стара шкіра, компанійців, гречних лицарів, зухвалих молодих зброєносців, посивілих на службі стрільців та списників. Вона кидала у них сніжками і допомагала цупити пиріжки з кухні. Їхні дружини пригощали її млинцями, а вона вигадувала імена для їхніх новонароджених, гралася з їхніми дітьми у дів і чудовиськ, схований скарб, запрошення до замку. Товстун Том кликав її Ар’єю-Підніжкою і бурчав, що вона завжди крутиться під ногами, коли не треба. Те прізвисько вона любила значно більше, ніж «Ар’я-Коняка».

Але то було у Зимосічі, за півсвіту звідси. Тепер усе змінилося. Після приїзду до Король-Берега вони уперше вечеряли разом з вартою. І Ар’я зненавиділа все навколо. Вона ненавиділа їхні голоси, сміх, їхні балачки. Вони були їй друзями, вона відчувала себе у безпеці поряд з ними, а тоді виявилося, що все — брехня. Вони дозволили королеві вбити Панночку, що й саме по собі було жахливо, але тоді Хорт знайшов Мику. Як Джейна Пул розповіла Ар’ї, хлопця порубали на стільки шматків, що віддали різникові у мішку, і бідолаха спершу подумав, що йому дають впольованого вепра. І ніхто не підняв ані голосу, ані клинка, нічого. Навіть Гарвін, завжди такий сміливий на словах. Навіть Алин, що збирався стати лицарем. Навіть Джорі, сотник князевої сторожі. Навіть князь, її власний батько.

— Він був мій друг, — шепотіла Ар’я у тарілку, так тихо, що ніхто не чув. Вона й не торкнулася своєї пайки реберець, які вже зовсім прочахли. Ар’я подивилася на тонку плівку жиру, що зібралася під стравою на тарелі, відчула нудоту і рішуче відштовхнулася від столу.

— Куди це ви зібралися, панночко? — вимогливо запитала септа Мордана.

— Я не хочу їсти.

Ар’я примусила себе згадати шляхетні звичаї й вичавила:

— Красно прошу вибачити мені.

— Ніяких вибачень, — відрізала септа. — Ви заледве торкнулися їжі. Будьте ласкаві повернутися на місце і з’їсти усе.

— Самі їжте! — Перш ніж хтось спромігся її зупинити, Ар’я ринула до дверей під сміх сторожі та дедалі гучніший вереск септи Мордани.

На варті коло дверей до Башти Правиці стояв Товстун Том. Він заблимав очима, побачивши Ар’ю і почувши крики септи.

— Ану стій, малеча… — застеріг він, потягнувшись до неї, та Ар’я шмигонула в нього просто між ногами і затупотіла гвинтовими сходами башти нагору, поки Товстун Том пирхав і відсапувався позаду.

Її опочивальня була чи не єдиним місцем у всьому Король-Березі, яке Ар’я любила. А найбільше вона любила двері — важкі, дубові, схоплені чорними залізними смугами. Коли вона зачиняла двері й опускала важку клямку, ніхто більше не міг потрапити досередини — ані септа Мордана, ані Товстун Том, ані Санса, ані Джорі, ані Хорт, геть ніхто! От і зараз вона брязнула клямкою з усієї сили, і тільки тоді дозволила собі заплакати.

Зрештою Ар’я видерлася на лаву під вікном, хлюпаючи носом і ненавидячи усіх навколо, а найбільше себе саму. Усе погане, що сталося — то була її провина. Так казала Санса, і Джейна також.

У двері затарабанив Товстун Том.

— Ар’я, дівчинко, що сталося? — гукнув він. — Чи ти там, усередині?

— Ні! — заверещала вона. Стукіт припинився, і через мить вона почула, як стражник іде геть. Товстуна Тома завжди легко було пошити в дурні.

Ар’я стала навколішки біля своєї скрині, що стояла у ногах ліжка, відкинула ляду і почала обіруч витягати одяг. Вона хапала повні руки шовку і оксамиту, єдвабу і штофу, а тоді викидала усе на підлогу. Те, що вона сховала на дні, лежало там і досі. Ар’я підняла його майже з ніжністю і витягла тонкого клинка з піхов.

Голка.

Вона знову згадала Мику. ЇЇ очі наповнилися сльозами. Винувата вона, тільки вона і ніхто інший. Якби ж вона не просила його битися з нею на мечах…

Тоді по її дверях загупали гучніше, ніж попереднього разу.

— Ар’я Старк, відчиніть ці двері негайно, чуєте мене?!

Ар’я крутнулася, тримаючи Голку напоготові.

— Не смійте сюди заходити!

І відчайдушно полоснула повітря.

— От я все розкажу панові Правиці! — шаленіла за дверима септа Мордана.

— Начхати! — заверещала у відповідь Ар’я. — Ідіть геть!

— Ви пошкодуєте про вашу негідну поведінку, панно, я вам обіцяю!

Ар’я слухала під дверима, поки не почула септини кроки, що віддалялися.

Вона повернулася до вікна, не випускаючи Голку з рук, і зиркнула на замковий двір унизу. От якби ж вона вміла лазити, як Бран, майнула думка: тоді б вона вилізла у вікно, злізла по стіні башти, втекла б з цього жахливого місця, якнайдалі від Санси, септи Мордани, принца Джофрі, усіх. Вкрасти з кухні харчів, узяти Голку, її добрі чобітки та теплу свитку. Вона б могла знайти Німерію в пущі нижче Тризуба, і вони б разом повернулися до Зимосічі або ж утекли на Стіну до Джона. Як шкода, що Джона зараз тут немає. Може б їй не було так самотньо.