«Люди, ви — тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він — козел. І не треба плутати козла із цапом. Це —

різне.

Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить в

погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергетику і можуть випити усе до

останньої енергійної краплини (до речі, непогано було б перевірити в цьому сенсі Рудого, у мене є певні

сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити — ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти

ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «Фен-Шуй».

Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих словах матюків та матюкливих часток. Треба

здибати Рудого з мамою, я бачу, їм є що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих.

Чудова парочка: бик та ярочка.

Але що каже Міра? Треба заспокоїтися і зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих

вчинків братика. «Рудий що, розуміється на вуду?» — недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я

наляканий. «Не зовсім», — каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець.

Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім'я, а також слідкує, до яких рук

потрапляють його фотокартки. «Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його

називають диваком». Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього в двох літерах, але

який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра

погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що в нас їх багацько. Ми трохи мовчимо.

«А що? — питаюсь, — у нього вже були інциденти?» «Інцидентів у нього було до біса», — трохи втомлено

каже Міра. «Ееее, — заїкаюся я. — Але ж він, ееее, начебто більш-менш живий, і цього, еееее, в міру

здоровий, ну голова його повна волошок, але ж волошки — то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого

менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення», — відразу виправляюся я під загрозливим

поглядом Міри.

«У нього немає закордонного паспорта», — чомусь каже Міра. «Двісті доларів — і завтра буде», — радісно

кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним. «Ти не розумієш, Еріко, — каже Міра. — Ти не

розумієш». Вона мовчить і вдивляється у темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди. «То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта?» — прошу я.

Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього

розум, це ж треба було знайти в ті часи інформацію про вуду. «Він такий. Він знайшов, — не без гордості

каже Міра. — Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий

не був упевнений, що ці фотокартки потраплять у добрі руки». — «Кому зараз потрібний комсомол? Він

нічого не втратив», — кажу я. Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при

Каліфорнійському університеті. «Але ж тоді були інші часи», — зауважує вона. Я погоджуюсь, так, часи

були інші, але ж минулося? Міра киває. Минулося.

«Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більш. Гірше було з отриманням паспорта

громадянина СРСР», — продовжує свою розповідь Міра. Можу собі уявити. Як параноїк Рудий поставився

до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі

таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта — немає людини. Я так і уявив, як його

підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку! — ось що подумав Рудий. — Дзуськи! Зі мною ці витівки не

пройдуть!» — ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою

людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.

«Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої

можна проігнорувати. Паспорт — він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка», — Міра

до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. «Ти посміхаєшся?» — наважується