літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п'є пиво чи кока-колу та цілими днями й

ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають

народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти всього цього не

люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітей, щось любити чи робити таке, що їм

не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш «Кайдашеву сім'ю» і не відповіси на

мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша «Каменярі», то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде

батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов

ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік в тому ж класі навіть із

двійками (чи зараз вони шестірки?)» — Так думає сучасний школяр.

Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати у телевізійних передачах, ховати національну культуру

та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію.

Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж всілякі компанії постійно запроваджують акції, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець із акцій. Не розуміюся на цьому, проте моє

нерозуміння — це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.

Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в

кожному пакунку чіпсів, — відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з

друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до

Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!) Але ні. Ніхто

цього не робить. Може, колись. Завжди оце непевне «колись».

Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної

революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це — супер, — каже вона. — Це

сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його

немає. Несподівано Міра звертається до мене: «Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка? Тільки не ображайся.

Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще мене хвилює те, що мене тягне до тебе.

Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Я починаю

думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це зі мною трапилося? Звідки узявся цей потяг до

жінок? Коли мені стали подобатися жінки? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не

спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?»

От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, аби Міра

виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою

природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому — бути

цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне

самцем, аякже, так і має бути. В принципі, усе своє життя я думав, що я — самовпевнений самець, і лише

сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі

штуки. Грається з людьми.

Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п'єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці

обов'язково вистрілює. Рушниця обов'язково вистрілює.

У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися із тим, що я лесбіянка), чи

сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може

посварити тебе з людиною, може відкинути тебе на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі

все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою