людину в глухий кут. «Кого-кого?» — перепитала я. «Буцімто зв'язок нормальний. — Мама стала дмухати в

слухавку. — Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух?» Мама любить трагедії. «Ні, я почула про

цуцика, ти питала щось про цуцика?» — «Так, — поважно сказала мама. — Я справді питала про цуцика.

Добре, що ти нормально чуєш». — «Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу

відреагувала», — виправдовувалася я. «Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, в тебе

інтелігентні батьки. В неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!» —

«Я більше не буду», — сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.

«Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь цуцика, чи купили, не пам'ятаю. Так от. Ви думали, що

цей цуцик — дівчинка, а воно насправді — хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от

Рудий зніяковів чомусь». — «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй голові. «А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?» Я забухикала, щоб не

розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.

«То ви не купили нічого такого?» Мама повертає мене до реальності. «Ні, заспокойся, ми нічого такого не

купували, хоча цуцик — не така вже й погана ідея. Я могла б з ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо

це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша

та м'ясо. Але ми тобі обов'язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика». — «Звісно, батьки

мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може

малий собачка з'їсти свинку, а потім подзвоню, — каже мама. — Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то

треба все добряче обдумати», — додає вона. Я погоджуюся. Так, думати — воно взагалі не зайве.

Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я сказала, що дзвонила мати.

«Що ти їй відповіла щодо того, з ким я зустрічаюся?» — «Сказала, що ти сам усе розповіси». — «А про цю, про цю ти щось сказала?» — «Ні», — відповіла я. «Зрозуміло», — не без єхидства сказав Рудий. «Ще мама

питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми купили цуцика». — «О, наша мама! Впізнаю нашу

маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не займалася. Як же ми купили б того

цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може

зжерти нашу морську свиню?» От і маєш! Напевно, після цього в жодної людини не виникне сумніву, хто

чий син і хто чия мама. Дивина та й годі. «Ти коли будеш вдома?» «Пізніше». Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло в нього щось поспитати.

Еріка зайшла до мене в кімнату. «Це твоя іграшка—такий величезний тигр — у кімнаті, де мене оселили?»

«Моя, — зізнаюся я. — А що таке?» — «Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і

вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене і подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти».

«Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?» — «Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не

представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім'я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися

такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж

марнування часу, в нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії

знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов'язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут

східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигру незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути і поласувати мною». Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз. «Ееее, Еріко, ти дуже здивуєшся, але

Яничар — іграшка. Розумієш?»

«Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми, схожими на листя верби, зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити

пильність, як він відразу скористається цим. Роздере моє обличчя». — «Він — іграшка, звичайна іграшка»,

— наполягаю я. Еріка налаштована по-войовничому. «Прибери його десь, це єдине, що я прошу. Я ж не

кажу, щоб його вигнали, я не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті.