подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато в наш час залишилося таких

величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський

трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Але хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальний.

Вчора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро

реагую на погляди.

Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Міра така само цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з'їв, ненажеро?»

Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір'ячко

на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на

душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це

справжні українські пташки, а я — патріот.

Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм

трясця, тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не

знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються салом. Може, вони навіть співають оди

салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся в мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці — правильні

пташки.

Міра — жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, з якими я зустрічався, яких домагався, з якими

пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша. Можливо, це через те, що вона нічого

не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами. Хоча деякі, з ким я мав справу, не

бачили далі свого носа, якого щодня з любов'ю розглядали в дзеркалі. Міра не може побачити себе у

дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих речей, на які люди, що годинами можуть

розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають увагу.

Я інколи згадую тих дівчат, з котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки мене інтригували

змалку. Вони входили в моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок я вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими

я кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, — те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були

саме скво, з якими я завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б

поділяли мої захоплення і не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою в той

час було в'єтнамське дівча на ім'я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю була брюнеткою.

Пам'ятаю, моя мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви

бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це

трохи занадто. Я сподіваюся, що в нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки в нього пристрасть до таких

невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки в мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки.

Треба вміти визнавати, любити і поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети і потреби. Років у

чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з'явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося

щось м'яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, потримати в руці. Мацати щось тверде

зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати і

мацати там спочатку м'якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у

Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими