— Більше високопоставлена, ніж я? Очі стражника стали круглими.

— Ні, аббатиса. Звичайно, ні! Вибачте, я вас не впізнав.

— Скільки людей за дверима? Гуркіт відсування засуву луною рознісся по коридору.

— Тільки хвора сестра, аббатиса.

— Хтось із сестер доглядає за нею?

— Ні. Вони ідуть геть на ніч. Опинившись по той бік металевих дверей, коли охорона не могла його почути, Уоррен хмикнув.

— Нарешті ти знайшла хоч якесь застосування цьому персню!

Раптово Верна зупинилася.

— Уоррен, а як, по-твоєму, він міг опинитися на тому постаменті після похорону? Уоррен перестав посміхатися.

— Ну, дай-но подумати… — Він помовчав, а потім негативно похитав головою. — Не знаю. А ти що думаєш?

Верна знизала плечима.

— Він був захищений світлом. Мало хто здатний сплести світловий кокон. Якщо, як ти кажеш, аббатиса Аннеліна не довіряла нікому, крім мене, кого ж вона могла попросити покласти туди перстень і сплести навколо нього кокон?

— Уявлення не маю. — Уоррен обсмикнув намоклий балахон. — Може, вона сама сплела цей кокон?

— З похоронного багаття? — Вигнула брову Верна.

— Та ні, я маю на увазі, що вона могла сплести кокон, а хтось потім просто встановив його там. Ну, як сестри накладають заклинання на паличку, щоб прислуга потім запалювала нею свічки, не капаючи воском на підлогу і килими.

Верна підняла лампу вище, щоб бачити його очі.

— Який ти догадливий!

Уоррен посміхнувся, але потім знову став серйозним.

— Але залишається відкритим питання: хто це зробив. Верна опустила лампу.

— Може, хтось із обслуги, кому вона довіряла. Хтось, хто не володіє даром, щоб вона не турбувалася, що… — Верна озирнулася на порожній темний коридор. — Ну, ти розумієш, про що я. Уоррен кивнув, і вони пішли далі. — Я постараюся це з'ясувати.

З-під дверей кімнати, де містилася сестра Симона, вискакували тихі блискавки. Чарівний щит раз у раз потріскував, нейтралізуючи впливаючу на нього магію. Сестра Симона явно намагалася його зламати.

Оскільки сестра Симона була не в собі, цього слід було очікувати. Дивно було, що їй це не вдається. Верна бачила, що встановлений перед дверима щит один з найпростіших, з його допомогою зазвичай замикають юних пустунів, які ще нічого не тямлять в магії.

Верна торкнулася свого Хань і пройшла крізь щит. Уоррен пройшов слідом. Верна постукала в двері, і блискавки, вискакуючі з-під дверей, миттєво зникли.

— Симона? Це Верна Совентрін. Ти ж пам'ятаєш мене, люба? Можу я увійти?

Мовчання. Верна повернула ручку і ввійшла, тримаючи лампу перед собою. В кімнаті не було нічого, крім підноса із глечиком, хлібом і фруктами, тонкого матраца і нічного горщика. У кутку тулилася замурзана жінка маленького зросту.

— Залиш мене, демон! — Заверещала вона.

— Симона, все добре. Це всього лише я. Верна, і мій друг Уоррен. Не бійся!

Симона мружилась і кліпала від яскравого світла, тому Верна прибрала лампу за спину, щоб не зліпити їй очі.

Симона придивилася до неї.

— Верна?

— Ну так, я ж сказала.

Симона кілька разів поцілувала свій перстень, голосно подякувавши Творцеві. Потім вона швидко проповзла по підлозі, вхопила поділ сукні Верни і теж почала цілувати.

— О, дякую тобі, що ти прийшла! — Симона насилу піднялася на ноги. — Поспішай! Ми повинні втікати!

Верна, обнявши Симону за плечі, посадила її на матрац і обережно прибрала їй з чола пасмо брудного, поплутаного волосся.

І завмерла.

У Сімони на шиї блищав нашийник. Так ось чому вона не могла зламати щит!

Ніколи ще Верна не бачила Рада-Хань на сестрі Світла. Їй стало погано. Вона чула, звісно, що і в колишні часи на сестер, що втратили розум, надягали нашийник. Залишати на волі божевільного, який володіє даром, все одно що метнути блискавку в натовп. Його необхідно тримати під контролем. І все ж…

— Симона, тобі ніщо не загрожує. Ти у Палаці, під захистом Творця.

Тобі нічого боятися. Симона розридалася.

— Я повинна тікати. Будь ласка, відпусти мене. Я повинна бігти.

— Але чому, люба?

Симона витерла сльози, розмазуючи по обличчю бруд.

— Він іде.

— Хто?

— Той, з моїх снів. Соноходець.

— Хто він, цей Соноходець? Симона відсахнулася.

— Володар. — Верна вражено помовчала.

— Цей Соноходець — сам Володар? — Симона так відчайдушно закивала, що Верна злякалася, як би вона не звернула собі шию.