Фрідріх мовчав. Все почуте здавалося йому нісенітницею, яку було важко прийняти. А крім того, для нього нічого не змінилося. Смерть забрала дорогоцінне життя Алтеї. Її життя — ось єдина цінність. Біль охопила його, поглинувши всі інші почуття. Попереду була тільки порожнеча.

— Я прийшов з іншої причини, — тихо сказав чарівник Рал. — Я повинен закликати вас, щоб ви теж взяли участь у цій боротьбі.

Фрідріх зовсім знесилів і більше не міг стояти. Він опустився на землю біля могили Алтеї.

— Ви помилилися, я не той, хто вам потрібен.

— Ви знаєте, де лорд Рал?

Фрідріх підняв голову, мружачись від яскравого сонця:

— Лорд Рал?

— Так. Лорд Рал. Ви — житель Д'хари, ви повинні це відчувати.

— Здається, я відчуваю цей зв'язок. — Фрідріх махнув на південь. — Він там. Але зв'язок слабкий. Він, напевно, далеко. Набагато далі, ніж зазвичай.

— Правильно, — сказав Натан. — Він у Старому світі. Ви повинні відправитися до нього.

— У мене немає грошей на подорож, — огризнувся Фрідріх.

Це була найпростіша причина для відмови. Натан кинув шкіряний мішечок, який з глухим дзвоном впав на землю поруч із Фрідріхом.

— Я знаю. Я ж пророк, ви пам'ятаєте? Тут більше, ніж у вас вкрали.

Фрідріх зважив мішечок на долоні. Він дійсно був важким.

— Звідки це?

— З палацу. Вам належить державна справа, і Д'хара забезпечує вас грошима на витрати.

Фрідріх похитав головою:

— Спасибі за те, що прийшли, спасибі за співчуття. Але я не той, хто вам потрібен. Знайдіть іншого.

— Повинні йти саме ви. Алтея знала це. Вона повинна була залишити вам лист, в якому сказала, що ви вступаєте в гру. Вона повинна була попросити вас не відмовлятися, коли покличуть. Ви потрібні лордові Ралу. Я закликаю вас.

— Ви знаєте про лист? — Запитав Фрідріх, встаючи з землі.

— Це одне з небагатьох знань, якими я володію в цій справі. З книг я знаю, що повинні відправитися саме ви. Але ви повинні відправитися з власної волі. Я закликаю вас зробити вибір.

Фрідріх похитав головою, на цей раз з ще більшим переконанням.

— Я не можу зробити це. Ви не розумієте. Я боюся, що мені вже все одно.

Натан витягнув з складок плаща і простягнув Фрідріху предмет. Фрідріх побачив, що це маленька книга.

— Візьміть її! — У голосі чарівника зазвучали владні нотки.

Фрідріх взяв книгу, пробіг пальцями по старовинній шкіряній палітурці, подивився на назву, обрамлену золотим листям. На обкладинці було два слова, зовсім незнайомих Фрідріху.

— Ця книга була написана під час великої війни, тисячі років тому, — сказав Натан. — Я тільки недавно знайшов її в Народному Палаці, після відчайдушних пошуків серед тисяч томів. Виявивши її, я одразу поспішив сюди. У мене не було часу перевести її, я навіть не знаю, що в ній написано.

— Вона на якійсь незнайомій мені мові.

Натан кивнув:

— Це древнєд'харіанська мова. Я допомагав Річарду вчити її.

— Річарду?

— Лорду Ралу.

Тон, яким чарівник вимовив це ім'я, змусив Фрідріха похолодіти.

— Якщо ви не читали її, то звідки знаєте, що це та сама книга?

— За назвою.

Фрідріх провів пальцями по таємничих словах. Позолота добре збереглася.

— Можу я запитати, як називається книга?

— «Стовпи Творіння».

Обі відкрив очі, але це чомусь не допомогло — він як і раніше нічого не бачив. Його охопив страх. Він лежав горілиць, відчуваючи спиною щось схоже на грубий холодний камінь. І було повною загадкою, де він знаходиться і як тут опинився. Найпершим почуттям став страх, що він осліп. Тремтячи з голови до п'ят, Обі моргнув, намагаючись сфокусувати погляд, але так нічого і не побачив.

Прийшов новий страх, набагато гірше першого, що викликав паніку — він, Обі, напевно, знову в тому загоні.

Він боявся поворухнутися і утвердитися у своїх підозрах. Він не знав, як вони зуміли, але ці три жінки — дві жахливі чаклунки і його божевільна мати — якимось чином замкнули Обі в його темній дитячій в'язниці. Вони, напевно, замислили свої підступи, лежачи в могилах, і, поки він спав, раптово напали на нього.

Дивно навіть, що, паралізований жахом, він здатний розсудливо мислити…

Почувся шум. Обі повернув голову на звук і помітив рух. Сфокусувавши погляд, він зрозумів, що навколо просто темна кімната, а ніяка не загородка. Його охопило величезне полегшення, а слідом прийшла досада. Про що він думав?.. Він, Обі Рал… Він же невразливий. Як про це можна було забути?!