Більшість оточуючих імператора людей, крім Дженнсен і Себастяна, відрізняла одна важлива властивість: вони знали в обличчя Матір-сповідницю. За тим коротким відомостями, які дівчині вдалося зібрати, виходило, що та керувала нальотом на табір Ордена і була присутня при багатьох битвах, де більшість людей, включаючи і сестер, бачили її. Всі, кому належало йти разом з імператором на Ейдіндріл, повинні були знати Мати-сповідницю в обличчя. Джегану зовсім не хотілося, щоб вона вислизнула з пастки, змішавшись з натовпом чи переодягнувшись простою жінкою.

Дженнсен тремтіла не стільки від поривів холодного вітру, скільки від спраги битви, від пристрасті, яка палала в очах солдатів. Щоб зупинити тремтіння в руках, дівчині довелося міцно схопитися за луку сідла.

«Дженнсен».

В сотий раз за ранок вона впевнилася в тому, що ніж знаходиться в піхвах. Заспокоївшись, повернула його на місце, із задоволенням почувши металеве клацання. Вона знаходилася тут, тому що була невіддільна від ситуації.

«Здавайся».

Дівчина думала про іронію випадку: саме той ніж, який лорд Рал вклав в руки людині, посланій вбити її, знаходився тепер тут, і саме ним вона збиралася привести у виконання вирок.

І, нарешті, вона тепер була не дичиною, а мисливцем.

Коли Дженнсен відчувала, що втрачає мужність, вона примушувала себе думати про маму, Алтею і Фрідріха, про сестру Алтеї Латею і навіть про невідомого Дженнсен зведеного брата Дрефана, члена Рауг'Мосс. Скільки життів було зруйновано і понівечене Домом Рала, спочатку батьком Даркеном Ралом, а тепер і її братом Річардом.

«Відмовся від своєї волі, Дженнсен. Відмовся від своєї плоті».

— Дай мені спокій, — огризнулася Дженнсен, розсерджена тим, що голос знову і знову твердить своє саме тоді, коли слід поміркувати над стількома важливими речами.

Себастян несхвально глянув на неї:

— Що?

Розсерджена словами, які мимоволі вирвалися, Дженнсен кивнула у відповідь. Себастян повернувся до власних думок, дивлячись на розпростерте перед ними місто, вивчаючи вражаюче переплетення будівель, вулиць і алей. Там бракувало лише одного, і це призводило всіх в стан напруги і занепокоєння.

Краєм ока Дженнсен бачила, як сестри перешіптуються одна з одною. Всі вони, за винятком Мердінти, були одягнені в темно-сірі сукні, і у всіх волосся кольору солі з перцем були зібрані у хвіст. Коли вони зустрілися очима, на обличчі Мердінти заграла самовдоволена посмішка, в якій були знання і задоволення і яка, здавалося, проникала прямо в душу Дженнсен. Дженнсен зовсім не розуміла цього погляду, але трохи схилила голову в знак вдячності і посміхнулася кращою своєю усмішкою.

А потім знову взялася розглядати з висоти пагорба розпростерте перед ними місто. На нього було важко не дивитися — місто стояло, оточене сірими стінами гір, як пляма нерозталого снігу на черепичному дахові. Високі вікна на фасадах будинків зручно розташовувалися між величними білими мармуровими колонами, які були увінчані золоті капітелями. У центрі височів купол, обрамлений поясом вікон, високо над потужними стінами. Дженнсен насилу пов'язувала в своїй свідомості пишність цих будівель з негідною натурою Матері-сповідниці.

Зловісний вигляд Замку Чарівників, розташованого високо в горах позаду палацу, здавалося, набагато більше підходив Матері-сповідниці. Дженнсен зазначила, що всі намагалися не дивитися на це похмуре місце, випадково кинутий туди погляд одразу ж повертався до більш спокійних картин.

Замок був найбільшим творінням рук людських, які Дженнсен бачила за своє життя, включаючи Народний Палац. Рвані сірі хмари пливли по небу поруч з темно-сірими величними стінами, здавалося, ширяючими на вражаючій висоті. Сам Замок, прихований за стінами, поставав нагромадженням високих зубчастих стін, фортечних валів, стін з пробитими в них бійницями, веж, шпилів, сполучних мостів і переходів. Дженнсен і уявити не могла, що щось, складене з каменю, могло мати вигляд настільки живої загрози.

Кругом панувала тиша. Дівчина подивилася на Себастяна, шукаючи розради в розуміючих очах. Його мужній вигляд надавав Дженнсен впевненості навіть тоді, коли він не дивився в її бік. Яка жінка не вважала би за честь стати коханою такої людини? Яка б не поступилася йому?..

Себастян трохи розстебнув плащ, перевірив свою зброю і знову з вражаючим спокоєм взявся вивчати місто. От якби і вона, Дженнсен, могла бути такою! Несподівано вона перелякалася, уявивши, як він буде орудувати своїм арсеналом в сутичці за власне життя.

— Про що ти думаєш? — Схилившись до нього, прошепотіла вона. — Що все це може означати?

Себастян відповів їй швидким кивком і різким поглядом. Він не збирався щось обговорювати. І вона зрозуміла, що їй теж краще помовчати. Зрозуміло, за безмовності десятків тисяч чоловіків позаду і так було ясно, що не можна порушувати тишу, але зростаючий в душі неспокій, здавалося, скручував Дженнсен у вузол. Їй всього лише хотілося почути слово, що додає трохи впевненості. Він же просто обрізав її, знову змусивши відчути себе нікчемою.